73 роки від дня об’єднання в один союз євангельських християн і баптистів
Досвід об’єднання двох спільнот євангельського руху у 40-х роках ХХ ст.
27 жовтня 2017 р. виповнюється 73 роки діяльності євангельських християн і баптистів у спільному союзі. Сьогодні євангельські християни-баптисти є однією із найпотужніших протестантських конфесій в Україні, яка представлена Всеукраїнським союзом церков євангельських християн-баптистів, Братством незалежних церков та місій євангельських християн-баптистів України, Радою церков євангельських християн-баптистів в Україні.
26-29 жовтня 1944 р. у Москві відбулася Всесоюзна нарада євангельських християн і баптистів. Саме на ній було створено Союз євангельських християн і баптистів (з 1 січня 1946 р. – Союз євангельських християн–баптистів). Керівні функції виконувала Всесоюзна рада євангельських християн і баптистів (ВРЄХБ). До її складу увійшло четверо євангельських християн і четверо баптистів. Щоправда, євангельські християни зайняли ключові позиції у керівництві союзу: Я. І. Жидков – голова Союзу, О. В. Карєв – секретар, що згодом позначилося на догматиці союзу, яка стала тяжіти до поглядів євангельських християн. Задля виховання віруючих на ідеях спільності у 1945 р. було впроваджено святкування 27 жовтня Дня єдності.
Створенню спільного союзу сприяла низка чинників. Передусім, варто вказати на ініціативи до об’єднання, які існували у середовищі євангельських християн та баптистів у минулому і набули свого апогею у 20-х роках ХХ ст.
Об’єднанню могла сприяти віровизнаннева близькість двох течій, а їх перші кроки на зустріч один одному полягали саме в узгодженні певних розбіжностей. Видимі відмінності полягали, передусім, у питаннях внутрішнього устрою та культової практики. Євангельські християни мали більш демократичний релігійний інститут та дисципліну, ніж баптисти, які надавали особливого значення релігійній ієрархії. Так, священнодії у євангельських християн за дорученням громади міг здійснювати рядовий член церкви, а у баптистів їх виконував виключно офіційно обраний громадою і рукопокладений пресвітер. У євангельських християн, на відміну від баптистів, пресвітер здійснював не наглядацьку, а виховну функцію. Вирішальну роль в організаційних питаннях євангельських християн відігравала церковна або братерська рада.
На будову віровчення баптистів справили вплив часткові баптисти, які стверджували, що спасіння дається лише для обраних, наперед визначених Богом людей. У формуванні ж поглядів євангельських християн значну роль відіграли загальні баптисти, які вважали, що спасіння дається кожному охочому прийняти спасіння. Таким чином, теологічне коріння баптистів сягало кальвіністської доктрини провіденціалізму, а євангельські християни дотримувалися армініанської ідеї вільної волі. На світовому рівні євангельських християн сприймали як звичайних загальних баптистів. Тому структурне єднання євангельських християн і баптистів було цілком закономірним явищем і призвело до бажання пошуку компромісу.
Євангельські християни і баптисти у минулому вже мали об’єднавчий досвід. Невдалі спроби їх об’єднання в умовах Російської імперії були у 1884 р., 1898 р., 1903 р. та 1905 р., коли вперше було використано назву спільноти «євангельські християни-баптисти». Ідея об’єднання постала також 1917 р., коли у середовищі баптистів з’явилася група «молодих» на чолі з П. Павловим і М. Тимошенком.
Ця ідея знайшла своє вираження у з’їзді представників обох течій, що відбувся у Петрограді в січні 1920 р. Тоді було прийнято рішення про назву об’єднаної релігійної організації: Всеросійський союз євангельських християн і баптистів. Громади самостійно визначалися чи носити попереднє найменування, чи змінити його. Питання культової практики було вирішено таким чином: священнодії звершують рукопокладені пресвітери, але у випадку відсутності таких, за дорученням громади обряди могли здійснювати і нерукопокладені члени церкви. Також однакову силу мали обряди хрещення і вінчання не залежно від того чи відбувалися вони з покладанням рук на охрещених і молодят-наречених, чи ні. Хліболамання могло здійснюватися як шляхом ламання хліба на дрібні частинки, так і ламання на дві-три частини. Таким чином, спільно випрацювані рішення євангельських християн і баптистів щодо співжиття в об’єднанні мали демократичне підґрунтя і усували суперечності у релігійній практиці.
Під час наради представників євангельських християн і баптистів у 1944 р. майбутній голова ВРЄХБ Я. І. Жидков у виступі про доцільність об’єднання союзів посилався на рішення з’їзду 1920 р. Саме вони і лягли в основу Положення про Союз євангельських християн і баптистів (1944 р.). Однак, на відміну від рішень 1920 р. у Положенні здійснено спробу уніфікувати назву місцевих громад (відповідно до назви союзу) та релігійні практики. Зокрема, Положення рекомендувало у всіх церквах здійснювати хрещення і вінчання з покладанням рук на охрещенних і наречених, розуміючи цю дію просто як вид урочистої молитви з благословенням. Під час хліболамання з метою дотримання гігієни та зручності рекомендовано хліб ламати на багато маленьких шматочків.
Попри те, що у 1920 р. євангельські християни і баптисти дійшли компромісу у ключових культових питаннях, об’єднання все ж не відбулося. Однією з причин припинення діалогу, на нашу думку, стали незворушні позиції старої генерації баптистів на чолі з Д. Мазаєвим. Старе покоління баптистів проголошувало відсторонення від суспільних процесів і зосередження лише на духовному умиротворенні. А євангельські християни пропагували відкритість до духовного реформування та спілкування із зовнішнім світом. Іншою причиною була незацікавленість влади у такому об’єднанні, яке сприяло б зміцненню протестантів.
Особливу потребу в налагодженні співпраці громади ЄХ і Б відчули у роки Другої світової війни, коли внаслідок окупації було втрачено зв’язки із центрами, багатьох служителів, а часто і всіх чоловіків релігійної громади, забрала війна, коли необхідно було легалізувати свою діяльність в умовах окупаційної влади. Об’єднавчі місцеві з’їзди відбулися у 1942 р. в Рівному, Бресті, Києві, Житомирі, Кіровограді, Дніпропетровську. Для того, щоб зареєструвати ці об’єднання в Рейхскомісаріаті «Україна», необхідно було створити союз, що й намагалися здійснити євангельські християни і баптисти 20 липня 1943 р. у Дніпропетровську.
Чинником, який відіграв вагому роль в об’єднавчих процесах євангельських християн і баптистів, стала державна влада. У роки війни вона намагалася використати релігійний вплив протестантських спільнот на своїх віруючих із метою підняття бойового духу людей, пропаганди військової служби та популяризації захисту Батьківщини. Влада припинила утиски віруючих і навіть за її ініціативою у травні 1942 р. в Москві було створено Тимчасову раду євангельських християн і баптистів. За її ж наполегливого сприяння відбулося і об’єднання 1944 р.
Більшість протестантських громад, які зберегли своє існування після репресій 30-х років, діяли нелегально. Для їх виявлення, обліку і подальшого контролю необхідно було використати релігійну структуру, якою і став Союз євангельських християн і баптистів. Окрім того, до Радянського Союзу після війни увійшли території, на яких у міжвоєнний період відносно вільно діяло чимало євангельських спільнот. Ці громади влада також намагалася включити до єдиної структури. Таким чином, до Союзу євангельських християн і баптистів у 1944 р. увійшли євангельські християни і баптисти Західної України і Білорусі, 1946 р. – баптисти Закарпаття, 1947 р. громади Союзу церков Христових Західної України і Білорусі.
Сьогодні мало хто з євангельських християн-баптистів замислюються над тим, що у минулому їх спільнота була представлена різними євангельськими течіями, а більшість пересічних членів церкви про це і не знає. Це, напевно, є свідченням того, що євангельським християнам-баптистам вдалося створити єдину структуру, попри те, що багато громад до сьогодні зберегли свої традиції і уявлення, корені яких сягають далекого минулого, а відмінності двох течій впливають на їх сучасний розвиток.
Ліна Бородинська, кандидат історичних наук, церква ЄХБ «Відродження» м. Рівне
