1517 – 1789 роки. Повстале християнство
Нові імпульси второваних шляхів
«Культура епохи реформ є унікальним явищем переходу від статичного Середньовіччя до динамічного Нового часу»
Цей період в історії християнства починається з Реформації, яка намагалася звільнити християнство від релігійного марновірства, і закінчується атеїстичним терором Французької революції. В історії людства цей час позначений змінами у всіх сферах суспільного життя: життєвому устрої, філософії, релігії, науці, політиці й економіці.
Дух свободи, позбувшись середньовічних пут, приніс і радість євангельського німецького пієтизму, і гіркоту антихристиянського французького безбожництва. Реформація відкрила можливість християнству розвиватися в різних напрямах, сліпа віра породила повне невір’я, але жива віра знайшла для себе адекватні форми вираження.
На початку означеного періоду відбувається остаточне самовизначення національних держав і ріст централізації влади, як правило, у межах абсолютної монархії. Все більшу роль у політиці почали відігравати виробничо-економічні фактори. На відміну від середньовічного процесу споживання й нагромадження з’явилися поняття інвестування капіталу у виробництво, здобування прибутку з виробництва тощо.
Внаслідок великих географічних відкриттів значними факторами всесвітньої історії стали колоніалізм і освоєння нових просторів. Це призвело до відновлення місіонерської діяльності, а також до гострої політичної й міжконфесійної боротьби. Християнство зробило крок на інші континенти й міцно утвердилося в Північній і Південній Америці, порівняно міцно в Африці й на якийсь час – у провідних країнах Азії.
На Заході церковні реформи почалися «знизу», «зсередини» і породили конфесіоналізм, тобто християнські групи й церкви різних напрямів. Крім історично сформованих церков, з’явився протестантизм у його магістерській і радикальній формі. Реформація, в першу чергу, торкнулася доктрин, тобто історично сформованого церковного вчення, але християни усвідомили недостатність такого підходу, і невдовзі почався рух пробудження, тобто реформа практичного життя. На Сході, у Росії, єдиній значній православній країні того часу, реформи йшли «згори» і тому не дозволили християнству вільно розвиватися. Вони торкнулися форми служіння й інституту влади в церкві.
Богословська думка одержала новий імпульс, хоча можна сказати, що її розвиток проходив винятково в Західній Європі. Люди повернулися до ранньохристиянського уявлення про рятівну роль Ісуса Христа й віри в Нього, перетворюючу дію Святого Духа та до святості в повсякденному житті. Був відновлений авторитет Євангелій і послань Апостолів, почала цінуватися література ранньопатристичного періоду й особливо твори Августина Блаженного. У цілому реакцією католицизму на реформаційні рухи стало богословське закріплення історично сформованої практики й активні спроби військовим і політичним способом придушити протестантизм.
Епоха Реформації подарувала світу таких видатних мислителів і практиків, як Мартін Лютер, Жан Кальвін, Менно Сімонс, Блез Паскаль та інші, які активно перетворювали не тільки церкву, але й суспільство, змінюючи ставлення до Бога, людей, природи й до себе. У Росії в цей період найяскравішими особистостями були антиреформатори, з яких найбільш відомий протопіп Авакум.
Основним питанням релігійного життя цього періоду стала проблема свободи совісті, а відтак і відносини церкви й держави. На Заході вона вирішувалась у двох напрямках: убік створення національних церков на противагу єдиній римсько-католицькій церкві, а також у спробах радикальних реформаторів створювати громади, абсолютно незалежні від державної влади. На Сході розвиток проблеми свободи совісті набув протилежного напряму — повне підпорядкування церкви самодержцеві. Однак люди того часу вже почали усвідомлювати поняття персональної свободи. Цьому сприяли як релігійна реформа, так і розвиток науки і вся діяльність епохи Просвітництва.
Культура епохи реформ є унікальним явищем переходу від статичного Середньовіччя до динамічного Нового часу. Небувалого розвитку і абсолютно нового напряму набула наука, яка збагатилася експериментальним, індуктивним методом пізнання світу. Загальний накопичений рівень знань і наукові відкриття слугували появі нових технічних досягнень і нових технологій, які надихнули піднесене людство до стрімкого розвитку. Нові філософські системи такі, як позитивізм, раціоналізм і особливо деїзм, вселили людству ілюзію власної всемогутності й незалежності від Бога.
У цей період найвищого розквіту досягло образотворче мистецтво. Такі класики Високого Відродження, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Дюрер, Рембрандт та інші, створили неповторні шедеври живопису й скульптури. Період відзначається найвищим розквітом реалізму й психологічного портрету, який запровадив у мистецтві не тільки зображення духовних сфер, але й людей, що пізнають Бога й духовний світ.
1789 – 2000 роки. Бентежне християнство
Період Нового часу охоплює останні два століття й характеризується стрімкими й невідомими раніше змінами в житті людства. Найважливішою й домінуючою характеристикою цього часу стало остаточне прощання з костянтинівською епохою союзу церкви й держави. Для християнства цей процес протікав досить болісно, але слугував украй необхідним уроком духовного виховання.
Друга, не менш важлива, особливість Нового часу полягає в тому, що всі історичні процеси втратили свою цілісність і однозначність, розшарувались і характеризуються протилежними тенденціями. В останні два століття утверджується свобода й демократія і водночас зростає тоталітаризм і авторитаризм, у філософії, світогляді, релігії розвивається як лібералізм, так і фундаменталізм, догматизм і консерватизм. Небувалий підйом націоналізму й сепаратизму існує паралельно із процесами об’єднання; подальше дроблення й протистояння держав сусідить із ростом федерацій, конфедерацій і глобалізації економіки. Перелік протилежних тенденцій можна було б продовжувати, але досить виділити таку характерну рису Нового часу, як окремішнє співіснування протилежностей, яке іноді називають плюралізмом (від фр. plural – «множинний»).
Новий час докорінно змінив парадигму політичного мислення середовища проживання християнства. Якщо раніше легітимність влади опиралася на традицію, гарантувалася монархом і освячувалася церквою, то в Новий час ідеї просвітників про народ як єдине джерело влади стали невід’ємною частиною політичної й правової думки. На зміну суверенітету монарха прийшов суверенітет народу, передбачаючи право народу на повстання у випадку зазіхання на його владу, сформульоване французькими просвітниками. Це привело світ до примари комунізму, духу нігілізму й практики тероризму. Церква поступово перестала відігравати об’єднуючу роль для націй, хоча в деяких пострадянських країнах ще намагаються реанімувати подібні погляди. На зміну релігії прийшов утопізм як ідея суспільства загальної рівності, потім націоналізм як ідея етнічної єдності, а потім — ідея демократії й свободи як нібито вища цінність суспільства.
Якщо Середньовіччя вважати епохою історичних церков, Реформацію – епохою протестантських церков, то Новий час став епохою вільних церков. У небувалих темпах почали рости групи радикальної реформації, а також нетрадиційні християнські й нехристиянські об’єднання. Швидкість їх росту в десятки разів випереджала відповідні показники історичних церков. У той же час усе традиційне християнство, незважаючи на посилення фундаменталістських груп, пройшло шлях відновлення й модернізації. Необхідність відновлення наприкінці XX ст. почала широко обговорюватися навіть у східному православ’ї пострадянських країн. Християнські об’єднання змушені були мислити ширше й шукати точки дотику між собою. Перегороди між конфесіями не зникли, незважаючи на екуменічний рух, але церкви почали переходити від взаємної ворожості до діалогу й мирного співіснування, а іноді й до співробітництва. В будь-якому випадку, до другої половини XX ст. екуменізм набув великого значення в практиці християнського життя.
У Новий час християнство, сформувавши європейську, а трохи пізніше й північноамериканську цивілізації, почало поступатися своїми позиціями в Європі й Північній Америці й набувати більш масового характеру в Азії й Африці. Так дала сходи діяльність подвижників Великого століття місіонерства. Християнство привнесло поняття цінності людського життя навіть у нехристиянські культури.
За цей період відбувся переворот у всій системі людських цінностей, який торкнувся й християнської моральності. Традиційно християнські цінності – чесність, богобоязливість і чистота – змінилися культом сили, самодостатності й грошей. Інститут моногамної родини почав руйнуватися особливо швидко у другій половині XX ст., після «сексуальної революції». Тероризм почали визнавати за визвольний рух, каральні операції — за справедливе покарання винних, шлюбну вірність проголосили одноманітністю, а статеву розбещеність — природньою поведінкою, слухняність батькам почали сприймати як відсталість від життя, а зневага до традицій і думок старших – як геройство. Дехристиянизація моральних норм і цінностей набула масового характеру не тільки в колишніх атеїстичних державах, але й у традиційно християнських країнах.
Богослов’я Нового часу пережило лібералізм і знову почало тяжіти до консерватизму. Богослов’я найчастіше втрачало свою конфесійну спрямованість і тісно перепліталося з філософією, психологією й іншими науками, а також виявляло себе в різноманітних сферах науки й культури, аналізуючи причетність християнства до різних аспектів життя.
Християнська культура Нового часу намагалася наслідувати світську, але остання почала все рішучіше відмежовуватися від християнських ідей. Епоха модернізму в культурі, що принесла нові, нехристиянські установки, в середині XX ст. змінилася постмодернізмом, який відкинув істинність і унікальність звичних цінностей, але в той же час легко сприйняв будь-які, навіть протилежні цінності. До кінця Нового часу культура як така прийшла до самозаперечення й породила контркультуру й антикультуру як виклик усім цінностям, нормам, смакам і традиціям. У таких умовах виникла культура абсурду, яку точніше було б назвати абсурдом культури. Ці зміни відбувалися на фоні глобального переходу від унікальних (національних, індивідуальних) виявів у культурі до масової культури, що нівелює всі особливості заради загального споживацтва й задоволення.
Християнство періоду Нового часу намагалося використовувати всі форми світської культури, щоб виявити себе. Але всі ці спроби не створили шедеврів християнської культури, незважаючи на використання сучасної музики, сучасного живопису, театру, кіно, телебачення й інших засобів. Справжня християнська культура замкнулася в собі, однак її носії, діти сучасної цивілізації, вже не можуть відкинути досягнення світової культури. Таким чином, християнська культура в специфічному значенні цього слова поступово витісняється на рівень національної субкультури, а світська культура набуває псевдорелігійного характеру. Культура перетворюється в культ, породжує кумири, в ній знаходять духовність, яка в кращому випадку є геніальною людською душевністю.
Сергій Санніков, доктор богослов’я, пастор, капелан