«Якщо ти хочеш щось давати іншим, то мусиш десь це отримувати»
Інтерв’ю з Ярославом Стащаком про важливість духовної освіти, служіння у церкві та особисті стосунки з Богом
Ярослав Стащак – пастор церкви «Подорож» м. Львів, котрий очолював платформу розвитку молодих лідерів Української баптистської теологічної семінарії.
Є думка, що духовна освіта потрібна лише тим, хто починає долучатися до служіння, а досвідчені християни її не потребують. Чи згодні ви з цим?
Я не вважаю, що першочергова мета духовної освіти в тому, щоб зробити християн кращими в служінні чи замінити його.
Призначення освіти у тому, щоб цілісно, всесторонньо розвивати студентів, і зокрема зрощувати їх у стосунках із Богом. А наслідками нашого духовного зросту і збагачення знань уже є те, що ми можемо ефективніше служити.
Тому я б сказав так – навчання однозначно буде на нього впливати, але не в першу чергу. Тож не важливо, скільки років ти в служінні, початківець чи вже супер професіонал, воно не замінить тобі можливість «набиратись» і приймати. Ну і я живу за правилом: «Якщо ти хочеш щось давати іншим, то мусиш десь це отримувати». Тому, якщо ти крутий у служінні чи багато часу служиш, то тобі точно треба звідкись брати ресурс. В інакшому випадку рано чи пізно ослабнеш. А якісна богословська освіта точно буде покращувати твоє служіння, незалежно від того, на якому ти рівні.
Через що іще християни відмовляються від духовної освіти?
Вважаю, що одна з причин: «А що мені з цього буде?», – це питання ставить собі чимала кількість людей. Проблема в тому, що християни не бачать у цьому користі. Багато з них усвідомлюють, що з духовної освіти, в яку, до речі, треба вкласти і час, і кошти, не отримаєш прибутку. Проте люди не розуміють, що це, в першу чергу, вклад у самого себе.
Друга причина може полягати в тому, що християни дуже заклопотані іншими справами, і тішать себе тим, що в них уже є якісь служіння, а освіта потрібна тільки для старту. «Я не планую бути великим проповідником чи пастором церкви, тому мені достатнього того рівня, який в мене є», – думають вони.
Третя причина певно полягає у тому, що ніхто не задумується про те, що духовна освіта – це не лише цілісний розвиток тебе як християнина, це цілісний розвиток тебе як особистості. Проте люди сприймають це інакше.
Вони дивляться на духовну освіту (мабуть це від незнання), як на збагачення біблійних знань. Відповідно їм достатньо того, що отримують у церкві, і тому вони не дивляться на семінарії, як на перспективу для особистого життя.
Я думаю, що якби кожен християнин розумів цінність духовної освіти, всі мабуть би по-іншому ставилися до самого навчального процесу.
Так, справді, дехто і досі має упереджене ставлення до цієї освіти. Проте за останні роки, коли в церквах відбулося чимало змін, така тенденція мала б змінитися. Чи не так?
І справді, раніше поняття семінарист пов’язували із якимись особливими людьми, що мають бути пасторами, лідерами великих служінь або проповідниками. На студентів дивилися як на тих, які мають бути найкращим прикладом, і тому багато людей не хотіли йти вчитися. Вони не бачили себе в цих трьох категоріях. Адже це зайва відповідальність, коли тебе називають семінаристом. Проте зараз ця парадигма змінилася. Тепер вона не про те, що після навчання я маю зайняти якусь посаду в церкві, а про те, що я хочу розвиватися і розвивати потенціал, який дав мені Господь. Він дав мені його не для того, щоб я просто закопав це все. Як наслідок, я хочу йти вчитися, бо розумію, що це не про мою діяльність, а в першу чергу про мене як особистість, і про мої стосунки з Богом. Зараз краще усвідомлення того, що в церкві не треба багато людей, які будуть займати певні посади, їй потрібні змінені, сформовані і зрілі християни.
Узагальніть переваги духовної освіти
Вона дає можливість сформувати свій характер, навички та серце, і, звичайно, здобути знання у сфері богослов’я і Біблії загалом. Це не лише про обізнаність, це про можливість формуватися цілісно і всесторонньо. Важко не згадати і про вплив на стосунки з Богом.
Духовна освіта спрямована, в першу чергу, не на те, щоб людина була кращою чи більше знала, але на те, щоб вона глибше пізнала Господа. Це виклик, що дає розвиток для християн.
Взагалі, в мене є дуже проста порада – якщо ти думаєш про своє життя, і не хочеш прожити його як усі люди, не хочеш, щоб воно перетворилося на рутину, і віриш у те, що Господь має для тебе велике покликання, то тобі точно треба йти навчатися. Навіть якщо ти думаєш, що ти достатньо розвинутий, кращий ніж будь-хто в твоїй церкві, то тобі є куди рости. Якщо ж твоє життя тебе влаштовує, і ти нічого не хочеш змінювати, звичайно, ти навряд чи вибереш такий шлях. Але якщо ти вболіваєш за свої стосунки з Богом, якщо віриш, що Він заклав у тебе великий потенціал, і тобі треба його розвивати, іди в навчальний заклад. Адже це можливість рости і всесторонньо розвиватися, і це точно буде виявлятися у твоєму служінні.
Здається, у такому навчанні чимало плюсів, але як щодо небезпек? Чи є вони, і в чому полягають?
Небезпека може бути, коли людина незріла духовно, і вона набирається знань, але її характер не змінюється. Як наслідок вона може неправильно застосовувати отримане. От тоді і починаються проблеми. Тому я би не відправляв на навчання духовно незрілих людей. Однак, випадки ж із проблемними людьми трапляються вкрай рідко. Ну і зазвичай, якщо пастор не рекомендує певних людей, об’єктивно пояснюючи причини, семінарії чи інші навчальні заклади не візьмуть їх, допоки вони не зміняться.
Чим християнин, який має духовну освіту, відрізняється від того, який її не має?
Як я уже казав, окрім того, що освіта дає можливість десь викладати чи працювати, вона дає цілісний розвиток. Тому людина, яка від неї відмовляється, відповідно відмовляється від можливості зростати. Це, у свою чергу, впливає на такі речі, як ефективність у служінні і в тому, щоб приносити плоди для Господа. Відповідно, я не хочу сказати, що семінарія заміняє церкву, але і церква не заміняє семінарію. Вони взаємодоповнюють одна одну. Тож ті християни, які відмовляються від духовної освіти, певною мірою не розкривають свій потенціал для служіння і призупиняють розвиток стосунків із Богом.
Після закінчення духовних закладів не всі християни продовжують займатися служінням, яке робили раніше, а інколи навіть залишають його. Чому так стається, і про що це свідчить?
Коли людина навчається чи вже закінчує семінарію, то починає мимоволі ставити собі запитання «чому». «Чому я роблю те, що роблю? Чому нас у церквах вчили, що якщо ти покаявся, то маєш служити», – замислюються молоді служителі. Після цього хтось може змінити свою діяльність або взяти паузу і шукати себе в чомусь іншому. Ми ж не дуже замислювалися, чому маємо служити, і з якою метою. Ми просто йшли це робити. Якщо християнин не може знайти у своєму служінні відповідь на це питання, краще його не робити, допоки не прийде розуміння. Але, коли він переосмислює свою справу чи лишає її, розпочавши щось нове, від чого є більша користь, це позитив. Я завжди це схвалюю, тому що вважаю, що людина має робити те, до чого Бог її покликав. Як це зрозуміти? Служіння має приносити користь і задоволення, давати гарний результат.
Дайте пораду, як віднайти себе в правильному руслі
Для початку християнину треба знайти себе в стосунках із Богом, це є першочерговим. Адже, якщо в людини немає стосунків із Господом, чи вони нестабільні, я би не рекомендував шукати себе в служінні. А вкладаючи в стосунки з Ним, потрібно бажати, щоб вони були не просто гарними, а постійно покращувалися. Якщо ти це маєш і думаєш як задіяти себе в служінні, почни робити те, що приносить тобі радість, користь іншим, і є засвідченням від інших, що тобі це вдається. Якщо тобі «болить» ця сфера, і ти бачиш, що зі служіння є добрий плід, це і є твоя справа.
Як не перегоріти у своїй діяльності?
Я би порадив три речі: по-перше, пам’ятай про стосунки з Богом, вони важливіші за те, що ти робиш, Він любить тебе не за служіння, а за те, що ти Його дитина. По-друге, пам’ятай, що ти просто людина. Ми здатні забувати це, перенавантажувати себе, не слідкувати за власним здоров’ям. Відповідно через це рано чи пізно приходить перегорання. По-третє, не бійся брати паузи від служіння. У нас існує супер духовне уявлення, що якщо ти християнин, то маєш служити, доки не згориш. Але, якщо тобі потрібна пауза і перепочинок, будь вільний у цьому. Не живи почуттям повинності. Якщо ти служиш через це почуття, то рано чи пізно перегориш.
У кожному служінні має бути лідер, який відповідальний за нього не на словах, а на діях, практик, так би мовити. Які риси він повинен мати?
Для мене практичний лідер – це той, який любить людей, який бере відповідальність за себе та інших, і який розвиває інших. Справжнє лідерство завжди націлене на те, щоб зробити людей успішними в їхній справі чи в служінні. Це можливо завдяки тому, що лідер любить свою команду і бере за неї відповідальність. Без цих якостей лідерства не буває.
Хтось гарно сказав, що посада робить тебе менеджером, а люди роблять тебе лідером. Ти можеш мати посаду в служінні та бути менеджером, але ти не станеш лідером без інших людей.
Саме ті, кого ти любиш, за кого взяв відповідальність, і кого розвиваєш, роблять тебе справжнім лідером.
Чи потрібно християнам бути лідерами?
Якщо християни не ставатимуть лідерами і не братимуть відповідальність за служіння, Боже Царство буде надалі рости, але не через помісну церкву. Я переконаний, що Господь хоче робити великі справи через простих людей, і Він дає їм для цього всі можливості. Однак, якщо людина не хоче бути лідером і брати відповідальність, Бог робитиме Свою справу через інших. Проте Його бажання у тому, щоб використати кожного. Тому християнам потрібно ставати лідерами, виконуючи так Божий задум.
Спілкувалася Ольга Соколюк
