Божі історії потужніші за голлівудські блокбастери
“Ми бачили ворога на власні очі, та відповідати вже не мали чим. Сам Бог нас врятував“ – ці свідчення розповіли хлопці до відступу українських сил із Авдіївки.
Як Бог рятує і підтримує українських захисників, розповідає пастор Олег Овсій, старший пресвітер по Полтавській області.
Поїздки любові
Сьогодні одним із найбільших пріоритетів у служінні братів нашого Братства є поїздки у прифронтові та деокуповані райони України, а також до місць дислокації ЗСУ. Служителі разом зі своїми посвяченими командами везуть Слово Боже, на ділі поширюють Його любов та допомогу.
Серед них і брати євангельсько-баптистських церков Полтавської області. З Божою допомогою уже два роки поспіль вони здійснюють ці поїздки. Відвідують військових, живуть з ними, потрапляють до найменших і найближчих до фронту сіл, відвідують деокуповані населені пункти, провідують поранених та медиків у польових та стаціонарних прифронтових шпиталях, стабілізаційних пунктах.
Цьогоріч охопили Миколаївську, Херсонську, Донецьку, Сумську та Харківську області. Господь робить кожну поїздку особливою, несхожою на багато попередніх, адже кожна з них – це зустріч з конкретною людиною, її долею. Ці поїздки мають нехай і короткострокові, проте дуже цінні можливості ділитися Божим Словом і Його турботою, можливість зрозуміти, як сильно війна руйнує все довкола.
Вражають історії людей, які, попри тяжкі обставини, вирішили лишитися вдома. Проте найглибший слід залишають історії наших Героїв.
Назар з Авдіївського напряму
Історія від військовослужбовця, описана нижче, – одне із багатьох свідчень Божої сили та контролю на передовій. А ще розповідь про мужність, відданість та жертовність, яка йде на смертельний ризик, щоб врятувати побратима.
Те, як Господь любить нас через дивовижні обставини та інших людей, вражає до німого захоплення. Після прочитаного впадімо на коліна, прославмо Його величне Імʼя і просімо бути з нашим народом до переможного кінця!
…Мене звати Назар. Я уже півтора року служу в лавах ЗСУ, нині на Авдіївському напрямку. Усім відомо, що тут дуже гаряче! Ми відпрацьовуємо вахту за графіком – кілька днів безпосередньо на позиціях, потім наші побратими нас змінюють, і ми кілька днів можемо відпочити. Тривалість такого бойового чергування завжди визначена дуже умовно. Коли обстрілюють безперестанку, коли дороги непроїзні чи інші умови, зміна не приїжджає. Таке трапляється часто. Здебільшого, ми можемо перебувати на вахті десь до одного тижня.
Минулого місяця нас, шістьох хлопців, водій віз на позиції. Ми їхали ще до світанку. У таких ситуаціях водії не вмикають світло, а орієнтуються по приладах нічного бачення. Нічник був тільки у водія. Наш водій, Богданович, на цьому напрямку від самого початку війни, він тут знає кожен кущ і канаву, де можна перечекати обстріли. Оскільки того дня обстріли були тяжкими, він повіз нас не тією дорогою, якою ми завжди їздимо, а посадкою, щоб нас не “засікли”. Він висадив нас, розвантажив наші запаси їжі та обладнання, і поїхав.
Дорогою назад Богданович потрапив під мінометний обстріл і підірвався на міні. Машина згоріла вщент, а він, по великій Божій милості, лишився живий. Оскільки він їхав не за звичним маршрутом, його не могли знайти. Півтори доби він добирався до тієї дороги, де їздять наші. Втратив дуже багато крові через поранення, і коли його знайшли, він був непритомний. Його доставили до шпиталю, і, слава Богу, Богданович вижив.
Трапилося так, що іншого водія по нас не відіслали. Під кінець десятого дня у нас майже закінчилися продукти. Добре, що боєприпасів ми завжди беремо більше. Проте вже на початку третього тижня ми були виснажені. Найбільше дошкуляли морози, бо ні часу, ні можливості погрітися тут не буває. Розрядилися всі батареї, можливості зв’язатися з командиром не було. Що робити – невідомо. Дивом ми всі вижили! Такого просто не буває. Лише двох хлопців кулі пошкрябали. Ми були під постійними обстрілами, бачили ворога на власні очі, але відповідати вже не мали чим. Сам Бог нас врятував.
Богданович почав розпитувати про нас у шпиталі. Він дізнався, що по нас ніхто не поїхав, коли минуло вже чотири тижні. На ніч він відпросився у лікаря зі шпиталю, взяв власну машину і без бойового розпорядження поїхав нас рятувати. І він зміг вивезти нас. В одного з наших хлопців почалося запалення легень, він уже тиждень важко дихав, не міг встати і говорити. Дімку насилу врятували лікарі в Дніпрі.
Дякуємо кожному, хто молиться за нас, і кожному, хто нам допомагає! Христос переможе через нас.