«Війна показала, що ми слабші, ніж про себе думаємо, і ми значно сильніші в Господі, аби зважати на свої слабкі сторони», – Валентин Синій
З приходом війни ми немовби розпочинаємо жити на зовсім іншій сторінці буття. Більшість із нас постала перед викликом зарадити собі в жорстких умовах війни. Керівники ж громад, церков чи організацій, окрім особистого життя, змушені усвідомлювати та реалізовувати вже новий, значно більший масштаб своєї посадової відповідальності. Як сприймають керівники виклики сьогодення, ми запитали у ректора Таврійського християнського інституту (ТХІ) Валентина Синього.
1. Як би ви стисло представили ТХІ для непосвячених людей?
– Дуже просто. ТХІ – це євангельсько-баптистська семінарія, яка розташована на півдні України та має великий спектр служіння місіонерського спрямування, а також є навчальним закладом, що має державну ліцензію. Місіонерський напрям полягає в тому, що ми з самого початку служимо для братів з Центральної Азії та Грузії. Державне ліцензування надає нам право видавати дипломи державного зразка, що свідчить про відповідний рівень професорсько-викладацького складу інституту.
2. Ректор ТХІ, Валентин Синій, це хто?
– Коли студенти ставлять мені таке запитання і пропонують описати себе трьома словами, то я відповідаю, що я прощений грішник, мандрівник, щасливий чоловік та щасливий батько. Якщо треба більше сказати, то я – віруючий у третьому поколінні, цікавлюся питаннями лідерства, в минулому році захистив кандидатську дисертацію з цих питань. У шлюбі майже 22 роки. Разом з улюбленою дружиною, Любою, маємо вже дорослих сина та доньку.
3. Що саме в ТХІ довелося поставити на паузу через повномасштабну агресію росії?
– Через те, що Херсон був окупований в перші ж дні війни, ми були змушені поспіхом евакуювати більшість співробітників і частину студентів. Нам довелося поставити на паузу ту частину нашого служіння, яка була сфокусована на підготовці церковних служителів.
4. Як ТХІ прожив три місяці війни і яким ви бачите подальше життя закладу?
– Після консультацій з виконавчою командою, з радою опікунів ТХІ змістив акценти свого служіння на період війни. Насамперед ми почали займатися евакуацією людей з півдня України. ТХІ купив декілька мікроавтобусів, що дало нам змогу вивезти понад 300 людей із зони бойових дій. Розпочинали з південного та київського напрямків.
Другою складовою «воєнної спеціалізації» стала турбота про вимушених переселенців, які приїхали до Івано-Франківська, та допомога біженцям, що прямували за кордон. До кінця поточного року Івано-Франківськ став місцем тимчасової дислокації нашого інституту. Тому ми, у співпраці з помісними церквами Франківщини, долучаємося до надання різноманітної допомоги переселенцям та місцевим мешканцям. Наприклад, за ініціативою нашої команди в місті відкрили волонтерський центр «Фільтр». Це і центр надання допомоги, і центр дозвілля та душеопікунської підтримки.
Третій напрям, дуже важливий, – це допомога церквам, що опинилися в тимчасовій окупації. Ми не можемо в подробицях говорити про це відкрито, але, повірте, допомога суттєва.
Ще одна, четверта вже, «воєнна професія» ТХІ – це допомога переселенцям в соціальній адаптації. Мається на увазі сприяння в започаткуванні та розвитку мікробізнесу. Завдяки нашій підтримці вже працюють невеличка кондитерська, майстерня з шиття білизни для військових, манікюрний салон тощо.
5. Що в інституті після війни ви хочете робити інакше, ніж робили до війни, з огляду на сьогоднішній «воєнний» досвід?
– Нам доволі важко зрозуміти зараз, що ми будемо робити інакше. Тому що ми не уявляємо, коли буде звільнено південь країни і Херсон. Але ми часто ставимо собі ці питання. Напевно, у своїй діяльності ми будемо не лише розбудовувати свою роботу в церковному напрямі, а й розвивати соціальну складову – служіння суспільству. Ми наразі саме так починаємо сприймати Велике Доручення Ісуса. Ми вбачаємо потребу представляти Бога в місії присутності. Задля цього хочемо розвивати партнерство з іншими навчальними закладами та організаціями. Наприклад, організація наукових конференцій, які були б голосом церкви для суспільства.
Як на мене, війна показала, що до цього часу пророчий голос церкви було чути недостатньо. Церква більше концентрувала увагу на своїх внутрішніх питаннях, а євангелізація спрямовувалася тільки на спасіння грішників. Зараз ми розуміємо, що завдання церкви є більш масштабним і полягає в тому, щоби повернути зруйнований світ до початкового Божого задуму. Це про те, що казав Христос: сліпі побачать, а стомлені отримають свободу.
І ще один важливий момент. Після війни баптистська спільнота мала б визначитися щодо створення християнського університету з богословською кафедрою повного циклу – бакалавріату, магістратури, докторантури. Нам, інституту, самотужки це зробити не вдасться.
Тому потрібні спільні – з іншими семінаріями, з усім баптистським союзом – зусилля в цьому напрямі.
6. Ви, крім ректорства, є ще й заступником голови Об’єднання церков Херсонської області. У чому полягає ця відповідальність сьогодні, коли майже вся область перебуває під окупацією?
– Ми в обласному об’єднанні ще до початку війни визначилися, що у разі війни мені варто буде зайнятися пошуком ресурсів для церков та налагодженням взаємодії з закордонними партнерами. Це розуміння допомогло створити за межами області «Ukrainian refugee fund» (Український фонд біженців, англ.). Такий собі, знаєте, хаб для збору та доставки допомоги до церков обласного об’єднання.
7. Яким буде ваше побажання для євангельських християн-баптистів України сьогодні?
– Важко сказати, тому що зараз різні люди в різних умовах і, звичайно, війна показала, що ми, з одного боку, слабші, ніж ми про себе думаємо, а з іншого боку – в Господі ми значно сильніші, ніж ми іноді думаємо про свої слабкі сторони. Але, якщо казати про побажання, я думаю, що будь-який екстремальний період часу показує нам, як ми, християни, віддзеркалюємо образ Бога або як ми виконуємо місію Бога через присутність у цьому світі. Наприклад, у Книзі Естер жодного разу не вжито слово «Бог». Але Він там присутній.
Звідси й моє побажання: дорогі брати та сестри, намагаймося своїм життям демонструвати присутність Бога в цьому зруйнованому гріхом світі. І принагідно хочу запитати у вас, чому під час таких страшних подій слово «Бог» не згадується? Моя відповідь така: під час війни найкраще, або найчастіше, Бог проявляє себе через присутність людей. Тому, дорогі брати і сестри, намагайтеся своєю сьогоднішньою присутністю в цьому зруйнованому світі відображати Бога на тому місці, де ви перебуваєте.