ТІЛЬКИ ВІРА
Нині ми багато чуємо про Реформацію. Тож схильні вважати, що нам потрібно когось реформувати. Проте, вивчаючи подію і концепцію Реформації, приходимо до висновку, що слід перевірити себе, чи справді я живу, чиню і служу так, як велить Писання? Чи моя церква є такою, якою повинна бути, і що нам необхідно зробити, щоби вплинути на світ?
Як відомо, Реформація вплинула на світ. Лютер воював не проти Бога, а за Бога. Він хотів, аби церква базувалася на Писанні. Основна ідея, яку ми повинні винести з року Реформації, – наші церкви повинні впливати на світ. А для цього ми повинні осмислити нашу віру, власне покликання. Суть Реформації не у тому, щоб змінювати когось, а у тому, щоб змінювати себе.
Хтось так висловився щодо п’яти стовпів Реформації: «Тільки Писання – наш єдиний фундамент, тільки Христос – єдиний Посередник, тільки благодать – наш метод, тільки віра – наш спосіб виправдатися перед Богом, тільки Богу слава – наша єдина амбіція».
Яким чином грішна людина може бути виправдана перед святим Богом? Чи можу я бути впевнений у тому, що здобув спасіння? В чому полягає ця впевненість? Подібні питання колись турбували молодого монаха Мартіна Лютера, однак вони актуальні і сьогодні. Чому? Тому що в основі цих питань лежить підвалина всіх надій. Допоки людина не примириться з Богом, її душа не зможе знайти справжнього спокою і радості. Про яку радість може йти мова, коли Божий гнів висить над нами і ми самі себе звинувачуємо, усвідомлюючи, якими грішними людьми є.
Гадаю, є багато факторів, які вплинули на Лютера у формуванні основних тверджень Реформації. Але сьогодні, говорячи про віру, я виокремлюю лише два з них: «Тільки вірою в Ісуса Христа людина може примиритися з Богом і отримати вічне життя». Отже, релігійні і духовні пошуки Лютера сприяли виведенню цього постулату. Але й церковне середовище, в якому він перебував, і тодішній стан церкви також штовхали його до цього.
Становище середньовічної церкви було вкрай плачевним. Доктрина про виправдання вірою була затуманена. Напевно, для священнослужителів було вигідно, щоб доктрина виправдання вірою зводилася до того, що ти можеш бути прощений і позбавлений років чистилища, заплативши за індульгенцію.
У ХІІ-ХІІІ століттях Папа ввів систему індульгенцій – грошовий дар як знак вдячності за прощення гріхів. На формування 95-ти тезисів Мартіна Лютера найбільше вплинуло те, що у 1517 році Папа Лев Х виявив бажання будувати новий базилік святого Петра, для чого потрібні були кошти. Отже, аби зібрати гроші, він видає буллу: «З метою сприяння побудові Храму святого Петра і порятунку душ християнського світу». Також Папа посилає монаха Іоанна Тецла з метою, аби він ходив і проповідував про те, що, хто купуватиме індульгенції, той матиме прощення гріхів. Відомий вислів «Коли монета впаде на дно скриньки для пожертв, ваша душа отримає прощення» приписують саме йому. І це стало останньою краплею, яка спонукала Мартіна Лютера до пошуків правди.
Люди розуміли, що вони грішні. На них тиснула церква, священство лякало пеклом, суворим Богом, задовольнити праведність Якого можна було, лишень заплативши за гріхи монетами чи релігійними обрядами. Церква зробила гріх не моральним злом, а механічним явищем. І за допомогою механічних дій (кинув копійку, пройшов на колінах до базиліки, виконав певні обряди) ти можеш вирішити моральну проблему. Гріх став не моральним злом, а механічним засобом, який можна виправити, зробивши певні кроки.
А тепер подумаймо, чи сьогодні у наших церквах нема чогось подібного, коли проблеми з гріхом можна вирішити якимись механічними діями? Наприклад, вихід наперед перед церквою дорівнює покаянню і спасінню. Звичайно, ми так не вважаємо, але механізм виробився саме такий! Ми боїмося помолитися з людиною молитвою покаяння вдома, на роботі чи ще десь, бо каятися потрібно «правильно». Це те, з чим боровся Лютер. Не віра в церкву спасає. Спасає не правильна церква, а правильна віра. Церква привласнила собі віру, мовляв, віра тільки в церкві і церква розпоряджається дарами благодаті і «продає» спасіння. Небезпека в тому, що ми сьогодні можемо до цього тяжіти. Зробив певні ритуали – поставив галочки і заспокоїв себе. Особиста віра в Ісуса Христа відсутня. Є віра в священика, в церкву, матеріалізовану річ чи обряд. Таким чином ми тиснемо на почуття провини, і люди служать Богові не з любові, а з почуття страху і провини. Це те, що було в Середньовіччі.
Друга річ, яка вплинула на пошуки Мартіна Лютера, – це його особисте життя. Його батьки були бідними католиками і, бажаючи сину кращої долі, віддали його навчатися в університет. Одного разу, коли він повертався від батьків на навчання, зчинилася гроза і вдарила блискавка. Лютер сильно злякався і закричав: «Свята Анно, врятуй мене. Якщо ти спасеш мене, то я піду в монахи і присвячу себе на служіння Богові». Він вижив і, незважаючи на відмови друзів, через два тижні пішов у монастир.
Спочатку йому здалося, що він потрапив у рай – аскетизм, відокремленість від світу, перебування, як він думав, серед святих людей. Але минуло зовсім небагато часу, і Лютер почав почуватися як у пеклі, оскільки відчуття гріховності і Божого суду не давало йому спокою. Про себе Лютер говорив так: «Я був хорошим монахом і можу запевнити, що якби бодай одному ченцеві було дано досягти небес за допомогою чернечої дисципліни, то цим монахом був би я. Всі мої побратими по монастирю можуть це підтвердити».
Історія свідчить, що Лютер дуже хотів переконатися в тому, що він задовольнив Божу праведність. Він годинами сповідався. Одного разу, вийшовши від свого наставника і подумки повертаючись до того, чи все сказав Богові і чи все йому прощено, Мартін Лютер знову повернувся, бо не мав спокою. Тож наставник сказав: «Мартіне, коли прийдеш наступного разу, то говори лише про серйозні гріхи – богохульство, блуд, вбивство. Не потрібно обтяжувати себе дрібницями». Але Лютер розумів, що питання не в величині гріха, адже навіть найменший гріх відділяє людину від Бога. І як можна бути впевненим, що тобі прощені всі гріхи?
Відомо, що Лютер викладав Писання студентам – книгу Псалмів, Послання до римлян, – і його постійно турбувала фраза «праведність Божа». «Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою» (Рим. 1:17). Думки про Божу праведність перетворилися для Лютера на загрозу. Обітниця виправдання була реальною, але умови спасіння робили її неможливою.
Праведність у розумінні Лютера – це стандарт, за яким Бог виправдовує людину. Якщо ти досягнув праведності, то отримуєш спасіння. Але він постійно почувався винним, бо розумів, що не може досягнути цього стандарту самотужки. Тож Лютер потрапляє у замкнуте коло. З одного боку, Бог любить людину, хоче її спасти, і реформатор хоче бігти до такого Бога. Але з другого – Бог поставив настільки високу планку праведності, що ти не можеш її досягнути. І потрапляєш в капкан: як задовольнити Бога, Якого задовольнити неможливо? Як любити Бога, Який гнівається на тебе, бо ти не досягаєш Його стандартів?
Від цього у Лютера часто виникали депресії. Для нього це була не просто академічна проблема, з якою потрібно було розібратися як вчителеві. Для нього це була особиста проблема. Він розумів, що Бог – це безпристрасний Суддя, Який не дивиться на обличчя. Лютер на початку вірив, що Бог судить виключно на основі людських заслуг. І чернецтво було саме тим методом, яким можна було заслужити праведність. Виконав усе – здобув праведність, не виконав умов – вічне прокляття. І це змушувало Лютера заслужити Божу праведність та отримати спокій для душі. Відомо, що він зачиняв себе у холодній чернечій келії і сидів там усю ніч на камінні без одягу для того, щоб відчути Божу милість до себе. Це дуже схоже на поганство, язичництво. Коли Ілля боровся на горі Кармел з Вааловими пророками, то, читаємо, вони нищили себе. Це ідеї ідолопоклонства. Тобто для того щоб залужити Божу милість і прийняття, я всіляко повинен принижувати себе, знищувати своє тіло, ріжучи до крові. Якщо я хочу, щоб Бог любив мене, я повинен ненавидіти себе і таким чином зможу заслужити Його милість. Тож Лютер намагався це робити. Він пригадував, що виростав і виховувався у дусі того, що Бог грізний, суворий, караючий. І всі художні зображення духовного життя – це пекло, вогонь, суворий Божий погляд. У недільній школі священик бив за те, що діти не вивчили віршів із Біблії. Церква наганяла страх, і виховувала почуття провини перед Богом, бо тоді такими людьми було легко маніпулювати.
Коли ви заходите у православні, католицькі храми, яким чимало років, які почуття охоплюють вас, Яким вони зображають Бога? Як на мене, Бог у тих храмах далеко, там панує атмосфера суворості, людина почувається винною… Бог представлений таким, Якого потрібно боятися. А зайшовши у наші, протестантські, храми, Якого Бога ми показуємо людям? Яка атмосфера панує у нас?
Реформація – це осмислення теперішнього, повернення у минуле через призму Писання з метою рухання вперед. Це не вигадування чогось нового чи руйнування старого. Дивлячись у Писання, ми повинні ставити собі запитання: навіщо ми робимо те, що робимо? Навіщо ми саме так будуємо доми молитви, навіщо ставимо огорожі? І коли людина заходить до нас, Якого Бога ми представляємо? Я розумію, що є «але». Та часто ми цим лише захищаємось. Я боюся, щоб у нас не було так: «Тільки Писання, але…», «Тільки віра, але розумієш?..» Там, де Бог ставить крапку, не потрібно нічого додавати! Наша мета – подивитися назад біблійно, історично, соціально і поставити собі запитання: навіщо ми робимо те, що робимо? На чому базується наша духовна впевненість, життя церкви, служіння? На Писанні чи на чомусь іншому? На чому базується майбутнє нашої церкви, куди ми рухаємося і що можемо запропонувати людям цього світу? Якщо ми робитимемо те, що робимо, то чи спасуться люди у нашій країні? Чи нам потрібно змінити ставлення, осмислити нашу діяльність? Якого Бога ми проповідуємо?
Релігія, з якою боровся Мартін Лютер, змушує людей боятися Бога, бо базується на людських ділах і змушує почуватися винними перед Богом, тому що ти ніколи не зробиш достатньо, щоби задовольнити Його стандарти.
На відміну від релігії, особиста віра допомагає любити Бога, адже вона базується не на тому, що я зробив для Бога, а на тому, що Бог зробив для людини через Ісуса Христа. Релігія намагається щось дати Богові, особиста віра хоче отримати від Бога те, що Він приготував для людини. Віра – це те, що людина отримує від Бога, а не те, що вона Йому дає. Віра зосереджується не на людині і не на її діяльності, а на Бозі, Який явив Себе в Ісусі Христі і на тому, що Він зробив для людини.
Далі з Лютером трапляється те, що не можна до кінця пояснити. Коли він описує це, то говорить лише про те, що з ним трапилося, але даних дуже мало. Богослови, які досліджують вчення і життя Лютера, називають це «досвідом у башті».
Будучи в монастирі, перебуваючи в роздумах і молитві, Лютер пережив духовне відродження. Він описує це так: «Я твердо вирішив зрозуміти Павла в його Посланні до римлян, але мені заважали в цьому не стільки холодні ноги, скільки одна фраза в першому розділі. «Правда бо Божа з’являється в ній….» Я ненавидів ці слова, бо був навчений розуміти їх як праведність Божу, що карає неправедних. І хоча я жив невинним життям ченця, я відчував себе людиною з нечистою совістю перед Богом. Я зовсім не міг повірити в те, що догодив Йому своїми трудами. Я був далеким від любові до цього праведного Бога, Який карає грішників. Насправді ж я Його ненавидів. Тож відчайдушно хотів знати, що саме мав на увазі Павло у своєму посланні».
Що більше Лютер намагався жити свято і аскетично, то більше його не покидало відчуття гріховності. І ось що він пише далі: «Роздумуючи вдень і вночі над словами: «Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою», я став розуміти, що праведність Божа, якою живе людина, є дар Божий. І що правда Божа стосується пасивної праведності, якою милосердний Бог виправдує нас, як сказано: «Праведний житиме вірою». І я відразу відчув себе новонародженим, ніби увійшов у відчинені ворота раю. З того моменту і побачив усе Писання у новому світлі. Я став любити колись зненавиджені мною слова «правда Божа». Я проголошував ці слова як найсолодші слова у світі. І ці слова стали для мене воротами раю».
Що зрозумів Лютер? Праведність Божа – це не те, що я даю Йому через свої діла. Праведність Божа – це те, що я отримую від Нього через віру. Це не планка, яку я маю досягнути, щоб задовольнити Бога, а дар, який маю прийняти через віру в Ісуса Христа. Праведність Божа для Лютера була каральною праведністю, стандартом, за яким Бог міряв людину. І оскільки жодна людина не може досягнути цього стандарту, то всі приречені. Але Бог йому відкрив, що Сам дасть цю праведність кожному грішнику, який повірить в Ісуса Христа. В цьому і є суть виправдання по вірі.
Бог не суворий суддя, що винагороджує людей за заслуги. А милостивий і милосердний Отець, що дарує грішнику праведність. Лютер говорив, що виправдання вірою – це доктрина, на якій стоїть або падає церква. Тільки вірою, тільки благодать, тільки Христос – по суті, це одна й та ж сама доктрина, лише з різних сторін.
Як отримати спасіння? Тільки вірою! Вся заслуга нашого спасіння належить Богові. Він у Своїй любові звершив це через Ісуса Христа. Всі блага, благословення, переваги людина отримує тільки вірою. Спасіння, милість, прощення і підтримка згори – віра – є умовою для спасіння. Спасіння не можна заслужити, як того хотів Лютер, чи купити за індульгенцію. Бог хоче, щоб ми прийняли спасіння. Віра – це простягнута рука, в якій нічого немає.
Що таке рятівна віра в розумінні Мартіна Лютера.
- Віра – це не історичне знання минулого, а особисте переконання теперішнього. Це впевненість у тому, що Христос зробив це для мене колись і Він живий, щоб зробити для мене це сьогодні. Тобто я не просто вірю в історичні факти, які були колись (Христос прийшов, помер і воскрес), я вірю, що вони діють і сьогодні. Лютер стверджував, що віра, яка приймає тільки історичного Ісуса і зміст Євангелія, не є віра, що виправдує. Рятівна віра людини переконує, що Ісус народився і помер особисто за мене.
Сила Реформації і полягає в тому, що вона вивільнила особисту віру людини. Тоді віра людини була в церкву і в священиків, які нібито розпоряджалися Божою благодаттю і могли оголосити людину прощеною, праведною. Та для того, щоб я був спасенним, мені не потрібен ніхто – особиста віра в Ісуса Христа приводить до спасіння і виправдання. Ось як пише Лютер про це: «Я часто говорив про два різних види віри. Перший полягає в тому, що ви вірите, що Ісус Христос є саме Тим, Яким Він описаний в Євангелію. Але ви не приймаєте, що таким Він є особисто для вас. Ви вірите в історичного Ісуса, але не вірите в особистого Ісуса. Ви сумніваєтеся, що можете щось отримати від Нього і думаєте: «Я впевнений, що Він прийшов для когось іншого – для Петра, Павла, релігійних людей. Але чи є Він таким для мене? Чи маю право я чекати від Нього того, що очікують від Нього святі?» Така віра є нічим і нічого не отримує від Христа. Вона не відчуває ні радості, ні Його любові, ні любові до Нього. Це віра, що пов’язана з Христом, але не віра в Христа. Єдина віра, яка заслуговує називатися християнською, зводиться ось до чого: ви беззаперечно вірите, що Христос був не лише для Петра і святих, а й для вас самих. Тобто Христос є не просто Спаситель світу чи історична Особа, а мій Спаситель. Віра означає, що я на щось розраховую в майбутньому, а саме – на вічне життя. Інакше кажучи, ми ввіряємо Богові своє майбутнє на основі того, що Він зробив у минулому. Ця віра не є безпідставною, тому що Бог достойний нашої довіри. Ми маємо всі підстави, що Бог буде вірний Своєму Слову і в майбутньому так само, як був вірний у минулому. Ми знаємо теперішнє, ми досліджуємо минуле і маємо тверду впевненість у майбутньому тільки на обітницях Божих. Це і є впевненість у прощенні гріхів. Тобто перший аспект віри – це особисте переконання в тому, що Христос – мій Спаситель».
- Другий аспект – правдива віра приводить до дії, а саме – до покаяння. Це практична довіра Божим обітницям і дія на їх основі. Інакше кажучи, я знаю, що Христос може спасти мене і приймаю це. Лютер змальовував картину з морем. Людина, яка не має віри, схожа на того, хто має переплисти море, але настільки боїться, що не довіряє кораблю, який стоїть, тому залишається на місці і не отримує спасіння.
Віра це не лише впевненість у тому, що щось є істинним, це і готовність діяти за вірою. Лютер говорить, що ми повинні довіритися обітницям Божим. «Необхідно, щоб ті, хто хоче сповідати всі свої гріхи, довірилися милостивим обіцянкам Божим. Ви повинні бути впевненими в тому, що Той, Хто дав обіцянку прощення всім, хто сповідує свої гріхи, виконає Свою обітницю. Ми повинні хвалитися не тим, що визнаємо свої гріхи, а тим, що Бог обіцяв прощення тим, хто сповідує гріхи». Тобто акцент не на людині, яка щось робить, а на Бозі, Який прощає. «Віра настільки сильна, наскільки сильний Той, Кому ми віримо», -говорив Лютер. Сила віри базується не на інтенсивності, з якою ми віримо, а на надійності Того, в Кого ми віримо. Лютер каже, що навіть коли моя віра слабка, я маю ту ж саму цінність і скарби, які мають інші. Це схоже на двох людей, які мають по 100 гульденів (порівняймо це з 1000 гривнями. – Прим. авт.). Один може носити їх в паперовому мішечку, а другий – у металевому ящику. Але незважаючи на цю різницю, вони обоє володіють однаковою сумою грошей. Так само ви і я однаково володіємо Христом незалежно від сили чи слабкості нашої віри. Для Лютера віра не випадкове явище. Вона є постійним почуттям переконаності в надійності Божих обітниць.
- Віра – це поєднання віруючого з Христом. В Посланні до ефесян йдеться про те, що віруючий і Христос стають одним тілом. І Лютер говорить, що це схоже на шлюб. Коли чоловік і жінка одружуються, то всім, що належить жінці, володіє і чоловік. І все, що належить чоловікові, належить і жінці. Так само віра поєднує віруючого і Христа. «Віра прилучає душу до Христа, як і наречена об’єднується з нареченим, як навчає Павло. Коли вони стають одним, – це ідеальний шлюб, а людський шлюб – лише слабке його відображення. І тоді вони всім володіють спільно. Як добром, так і злом. Тому віруючий може хвалитися всім, чим володіє Христос, так начебто воно є його власним. А Христос може претендувати на все, чим володіє віруючий. Подивімося, як це працює і яку користь приносить нам. Христос повний благодаті, життя і спасіння. Людська душа повна гріха, смерті і осудження. І коли між ними стане віра, то гріх, смерть і осудження стануть Христовими, а благодать, життя і спасіння будуть належати людині».
Через віру в Ісуса Бог виправдує людину. Це не означає, що Він робить людину досконалою. Це юридичний термін, коли Бог проголошує людину праведною. Виправдання змінює наш статус (я стаю всиновленим), відродження змінює нашу сутність (мертвий тепер живий!), а освячення – це виявлення виправдання і відродження в нашому практичному житті. Це можна проілюструвати на прикладі всиновлення дитини.
Коли я хочу всиновити дитину, спершу я її маю вибрати. Вона нічого для цього не робить – це мій вибір. Потім ми йдемо до законодавчого органу, щоб оформити всиновлення. Тоді я матиму права на дитину, а дитина матиме права на мене. У певній юридичній установі ми оформляємо документи і виходимо звідти як обоє Савичів (до того ж дитина мала прізвище, наприклад, Петров). У невидимому для нашого ока юридичному середовищі відбулися зміни. Тепер Петрова не існує, але є Савич. І тепер ця дитина має законне право на все, чим володію я, бо вона отримала моє прізвище. Я цього захотів, а дитина це прийняла. Ось так працює і процес виправдання. Але коли ми прийдемо додому, він ще буде на початках ховати їжу, і мати інші звички, які для домашніх дітей є дивними. Юридично він Савич і має всі права на мою спадщину, але в розумі він ще живе як Петров. І йому просто потрібно навчитися жити як Савич. Йому потрібно повірити, що все, чим я володію, він має на це право. Коли людина вірує в Ісуса Христа як єдиного Спасителя, відбувається юридичне виправдання. І вся Божа спадщина належить нам. Не тому, що ми заслужили, а тому, що ми Божі діти. Але часто ми живемо як діти, яких всиновлюють, живемо по-старому, думаючи, що можемо це заслужити.
Виправдання – це юридичний акт, який проголошує у духовному світі нас дітьми Божими. Ми стаємо новим творінням, новими людьми. Всі обітниці Божі стають нам доступними. Лютер стверджував, що людина спасається через віру, а не через церкву. І особиста віра в Ісуса Христа робить людину виправданою, праведною перед Богом.
Олександр САВИЧ
Академічний декан УБТС,
магістр служіння