Серце, яке здатне вмістити
Христове світло серед волохів у Порошковому
Іван і Ґабі Патраш – подружжя місіонерів, яке посвятило себе служінню серед волохів і циган у с. Порошкове Перечинського р-ну на Закарпатті. Іван за національністю – румун, родом із румуномовного с. Багринівка, що на Буковині, а дружина з Румунії. Певний час брат звершував пасторське служіння в одній із церков Чернівецької обл., однак почувши у 2009 році про волохів і ромів у Порошковому, подружжя відчуло покликання від Бога працювати серед цього населення. І восени 2010 року Патраші повідомили старших братів-служителів: «Якщо не знайшлося іншої сім’ї бути місіонерами серед волохів, ми готові переїхати туди». Щоправда, перед ними одна родина вже приїжджала з Румунії спробувати служити цим людям, однак вони витримали лишень два тижні. У квітні 2011 року Іван і Ґабі Патраш переїхали у Порошкове. І ось уже два роки подружжя пліч-о-пліч із табором, який полюбили всім серцем. «Ми прийшли навчати їх Слова Господнього, натомість же вони нас багато в чому навчають і є нашим благословенням від Бога», – каже Іван.
Волохи – це предки румунської і молдавської націй і розмовляють вони старорумунською, оскільки вже століття Радянським Союзом були відірвані від сучасної румунської мови. За традиціями, поведінкою, способом життя вони нагадують циган. Однак між ромами і волохами є різниця. Цигани – смагляві, а волохи білошкірі, багато з них має руде волосся. Роми розмовляють угорською, російською або ж своєю циганською, а волохи, як вже згадувалося, старорумунською. Однак багато слів вони запозичили з української, російської, угорської, словацької, румунської, тобто тих країн, які їх оточують.
Хоча у с. Порошкове (кількість населенням становить близько 5 тис. осіб) проживають переважно українці, табір волохів і ромів тут складає вагому його частину – 1800 чол. Барон (староста) табору Василь Горват стежить за поведінкою, порядком і благоустроєм табору. Незважаючи на те, що понад сто років волохи пліч-о-пліч проживають з українцями, вони не асимілювалися.
У 2010 році на, так би мовити, українському боці села побудували невеличкий Дім молитви, де дві кімнатки другого поверху виділили під житло місіонерській сім’ї. І хоча табір волохів і ромів розташовується на околиці, у Дім молитви, що в центрі села, спочатку стало приходити багато з тих, які бажають слухати Боже Слово. Однак гармидер і шум, який властивий дітям без шкільної освіти, воші і неохайність викликали обурення в україномовних прихожан. За словами місіонера, на сьогодні є нагальна потреба будувати Дім молитви для населення ромів і волохів.
У таборі майже всі родини багатодітні і живуть, здебільшого, з того, що отримують кошти як соціальну допомогу. Середня кількість дітей у сім’ї становить 11 осіб, трапляється і 15. На жаль, через украй скрутне матеріальне становище у волосько-ромській громаді с. Порошкове нерідко народжують велику кількість дітей з метою отримання державної фінансової допомоги. Та отримані гроші не затримуються у сімейному бюджеті: система позичок під великий відсоток (30% на місяць від займаної суми) завдає шкоди багатьом родинам.
За два останні роки у євангельській громаді відбулося три водних хрещення, і сьогодні церква із волохів і ромів налічує 32 члени. Також покаялося близько ста чоловік, однак до хрещення багатьом із них необхідно зареєструвати цивільні шлюби, відмовитися від того, щоб давати гроші під відсотки, припинити жебракувати і при цьому припинити обманювати, викликаючи жалість у перехожих. Люди з табору приходять щочетверга і щонеділі послухати про надію на вічне життя з Христом і біблійні настанови для життя на землі. У результаті слухачі Слова Господнього починають докорінно змінювати спосіб життя.
Одна з гострих проблем табору волохів і ромів – 95 відсотків неосвічених (у більшості з них у паспорті, де має бути підпис власника, стоїть риска). А коли люди неграмотні, то шанси влаштуватися на гарну роботу суттєво знижуються. Тому й чекають літа і осені, щоб відправитися на сезонні роботи. Чоловіки і юнаки – на будівельні роботи, жінки і діти – на польові: збирати черешню, полуницю, картоплю, цибулю тощо. Їхні заробітки проходять у межах України: Херсон, Запоріжжя, Мелітополь, Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів та ін. До глибокої осені табір пустує, лише матері з малими дітьми не залишають поселення або ж лишають дітей на сусіда, тітку чи ще когось. Значна кількість родин перебуває поза межею бідності через відсутність прибуткової роботи.
Місіонерська сім’я – Іван і Ґабі – не припиняє постійно навчати дітей румунської мови, також їм в цьому періодично допомагають приїжджі вчителі від християнських місій, які додатково вчать дітей читати і писати українською. На богослужіннях і в особистих бесідах із волохами і ромами місіонери за допомогою Духа Святого, Його сили і мудрості поступово, поетапно і терпляче навчають їх євангельських істин. Ускладнює цю працю нерозуміння слухачами Біблії сучасною румунською мовою, тому брат Іван спочатку читає румунською (для того, щоб вчили мову), а потім читає російською і пояснює прочитане. Ця кропітка праця для місіонерів за щастя, адже вони приїхали в Порошкове саме служити і в такий спосіб прославити Христове Ймення. А також для того, щоб стати прикладом посвяти і жертовності для багатьох християн в Україні.
Людмила Жакун, відповідальний редактор ВСЦ ЄХБ