Проповідь Євангелія і культурні бар’єри
Чи звертаємо ми увагу на представників різних національностей, які живуть поруч із нами? Хоча вони не етнічні українці, але в силу зміни державних кордонів і різних історичних, політичних факторів мешкають на території сучасної України і є законними її громадянами. Все це зрозуміло, але яке відношення до їх життя, культури, релігії мають євангельські християни?
Давайте згадаємо перший етап поширення впливу Церкви за межами Єрусалимом і юдеї – це проповідь у Самарії. Всім відомо, що іудеї із самарянами, м’яко кажучи, не товаришували. Одного разу учні з Ісусом проходили через володіння Самарії, і оскільки вони були схожі на тих, хто йшов до Єрусалиму, жителі селищ не впустили їх на свою територію. Обурення Івана і Якова було не контрольоване – вони захотіли винищити самарян вогнем з неба. Серед сусідів була явна ворожнеча та напруження. Але після того, як Бог допускає гоніння після мученицької смерті Стефана, віруючі іудеї змушені були рятуватися втечею. І деякі з них прийшли до міст самарійських. «Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили. Ось Пилип прийшов до самарійського міста, і проповідував їм про Христа. А люди вважали на те, що Пилип говорив…І радість велика в тім місті була!» (Дії8 :4-8). Християни ходили і не мовчали. Це було важливо як для самарян, так і для самих віруючих іудеїв.
Другий крок – проповідь ефіопському євнухові, який був язичником, наверненим в іудаїзм. Державний службовець, скарбник з Ефіопії приїжджав на поклоніння до Єрусалиму. І одного разу дорогою додому він читає з книги пророка Ісаї. Бог у чудесний спосіб приводить Пилипа на ту саму дорогу, щоб свідчити про Христа іноземцю: «Пилип, почавши від цього Писання, благовістив йому про Ісуса» (Дії 8:35). Ефіоп і єврей – представники різних культур і світоглядів, але благовістя в той же день увінчалося успіхом.
А який стан речей сьогодні в Україні? Спостерігається постійне зростання кількості іноземних студентів – у середньому 7-8 тис. на рік. Сьогодні за контрактом в Україні проходять навчання 61 тис. студентів з 152 країн. Багато з них приїхали з мусульманських країн. Вони знайомі з християнством як з релігією, і не більше. Також народи, що живуть серед етнічних українців: росіяни, румуни, молдавани, болгари, роми, угорці, білоруси, поляки, євреї та багато інших – вони, як і українці, в переважній більшості вважають себе людьми віруючими, але на жаль ні душею, ні серцем не належить Христу.
Скільки разів, ми, Христові свідки, звертали увагу наших сусідів, друзів, співробітників і інших земляків на цей уривок зі Слова Божого: «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливості тіла, ані з пожадливості мужа, але народились від Бога» (Ів.1: 12,13). Хто розповість їм, що вірити в ім’я Ісуса Христа – це не просто вірити в існування Христа, а ще й приймати Його волю у своєму житті. Як часто ми говоримо своїм близьким про те, що не завдяки сімейній спадковості, не через віру батьків, бабусь і дідусів, навіть не сприйняттям істин (з якими я просто погоджуюся), а саме моє прийняття Христа як особистого Спасителя і дія Самого Бога в моєму житті робить мене християнином. Тут виникає питання: звідки ж бере початок жива віра в Бога? Біблія відповідає: «Віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (Рим.10:17). От і вирішили, на кому відповідальність перед Богом за ті народи, які живуть, навчаються або працюють поруч з нами.
Благовістя – це не просто низка законів і установ, це не традиції та релігійні обряди, це більше, ніж приголомшлива новина чи несподіваний сюрприз. Благовістя є відповіддю Бога на питання грішника, який гине: «Хто ж тоді може спастися?» Відповідь Бога через Ісуса Христа звучить наступним чином: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені …» (Мт.11:28). Апостоли ж завжди вважали себе тільки знаряддям Божими, покликаним до проповіді Євангелія, і одним з таких був апостол Павло, інструмент, через якого Бог привів до віри багато племен і народів. І апостол відкриває нам свій підхід у досягненні різних людей для Христа:
«Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних. Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних. Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких» (1Кор.9:19-23).
«Але люди всі такі різні і підхід до них знайти не просто» – скажете ви. Саме про це ми поговоримо нижче.
Для того щоб місіонерське служіння в іншій культурі було успішним, цю культуру насамперед необхідно вивчити. Культура – це всеосяжна система уявлень (про Бога, реальність, сенс буття), моральних цінностей, якими визначається істина, добро, краса і норми життя, звичаїв (стосовно поведінки, ставлення до інших людей, мови, молитви, одягу, торгівлі, харчування і т. д.). Вона пов’язує всіх членів суспільства воєдино, дає їм можливість відчувати свою самобутність, зберігати гідність і тим самим гарантує безпеку та життєздатність суспільства.
Благовісник повинен намагатися якомога повніше пізнати і прийняти культуру народу, якому проповідує Євангеліє. Вивчаючи життя людей, він вчиться бачити світ їхніми очима і приймає їхній спосіб життя. Ісус Христос став для нас найкращим прикладом цілковитого уподібнення до Свого народу. Він залишив Свій дім у славі для того, щоб стати вразливою, залежною людською істотою. Він пізнав голод і спрагу, злидні й утиски; був відкинутий, випробував людську злобу і гіркоту втрати. Знання людської природи дало Ісусу ту велику силу, яку Він виявив у Своєму земному житті (Євр. 2:17), і стало основою Його служіння людям.
Ефективне місіонерське уподібнення міжкультурної взаємодії – це щось більше, ніж прагнення перейняти одяг і звичаї. Це результат низки дій, заснованих на певній точці зору. У благовісті дуже важливий пошук точок дотику з людьми. Проповідь Євангелія поза ними відводить місіонера від його відповідальності. Проголошуючи Благу Звістку, християнинові необхідно зробити все, щоб знайти спільну мову з тими, кому він проповідує. Серце людини – це не чиста дошка, на яку можна записати Добру Новину. Воно вбирає все, що відбувається з людиною з моменту її народження і до дня смерті. Навернення невіруючого – праця Святого Духа. Однак це не знімає відповідальності з людини, яка пробуджується до віри. Власні бажання людини, що прагне вирватися з пут обману, можна вважати кроком назустріч перетворювальній дії Святого Духа.
Церква закликає людей до спорідненості у Христі, але в той же час віруючі своєю поведінкою часто спотворюють цей заклик, починаючи із заборон на їжу і закінчуючи расовою неприязню. Церква, замкнута в собі, не розуміє того світу, якому хоче благовістити. Місіонерська участь й уподібнення не відбуваються в результаті антропологічних досліджень. Благовісники свідчать про істину Євангелія світу через Господнього Духа.
Благій Звістці чужий егоцентричний погляд людини на світ. Тут потрібно згадати християнські закони, за якими людина повинна подолати зацикленість на власному «я», відмовившись від звичного способу мислення і дій. Християнство не може бути обмежене самими уявленнями про цивілізацію або культуру. Місіонерський обов’язок – жертовне служіння. Але воно полягає не в тому, щоб залишити друзів і дім, а в тому, щоб переглянути культурні уявлення і постаратися викласти свої ідеї так, щоб світ їх зрозумів. Благовісник повинен не тільки вийти за рамки євангельської субкультури з її християнською термінологією, але і подолати перешкоди на шляху до іншої культури. Без успішного уподібнення місіонер ризикує зазнати невдачі у проповіді Євангелія.
Кожен із нас зростає у власному світі. Укорінюючись у норми своєї культури, ми часом із підозрою ставимося до звичаїв і поведінки людей іншої культури, вважаючи їх негідними або нижчими. Така тенденція лежить в основі міжетнічного сприйняття, яке полягає в схильності оцінювати явища навколишнього світу крізь призму традицій і норм своєї етнічної групи, що розглядається як загальний еталон. Такий механізм називається етноцентризмом. Якщо міжкультурне нерозуміння засноване на нестачі знань про іншу культуру, то етноцентризм живиться насамперед емоціями і власними уявленнями про цінності. Коли «вони» стануть «нашими» людьми, можна вважати, що етноцентризм подолано.
Необхідно провести чітку межу між проповіддю Євангелія і проголошенням цінностей своєї культури. Місіонер, який не усвідомлює цієї відмінності, ризикує замість Доброї Новини проповідувати культуру. Демократія, капіталізм, державні системи і закони, святковий одяг по недільних днях – це все культурні особливості, які часто приєднуються до проповіді Євангелія. Помилок не так просто уникнути. Люди мислять за допомогою всіляких систем і символів, тому для того, щоб проповідь Євангелія була зрозуміла, вона повинна бути одягнена в певні культурні форми. Але підходити до цього потрібно дуже обережно і не додавати до біблійної звістки своїх культурних традицій. Ми повинні намагатися користуватися формами й символами тієї культури, у якій проповідуємо. Біблія цілком виразно висловлює ставлення до багатьох питань, що стосуються цієї теми. Однак і тут необхідний правильний підхід. Деякі біблійні норми, як наприклад обмивання ніг (Ів.13:13-14), вимагають дотримання тільки в особливих ситуаціях й абсолютно не обов’язкові для всіх культур.
Місіонери іноді стають руйнівниками культури. Чи то через неправильне розуміння Великого Доручення, гордині, «культурного шоку», чи то просто від нездатності по-справжньому оцінити чужу культуру, вони без усякої потреби протистоять звичаям, не замислюючись над їхнім істинним значенням. Якби ми завжди з увагою ставилися до чужих культурних цінностей, багато з них могли б послужити ключем для проповіді Євангелія.
Євангельське доручення (Мт. 28:18-20) закликає місіонерів нести людям вчення Христа. При цьому благовісники стикаються з чужою культурою, роблячи її сприятливою для християнського способу життя. І такий спосіб життя перемагає язичницькі форми і змінює їх. При нехристиянському способі життя звичаї та обряди будуються на ідолопоклонстві та марновірстві. Вони відводять людину від Бога. Але прийняття Христа наповнює життя людини зовсім іншим змістом. Христос бере життя людей у Свої руки, Він оновлює їхні душі, наповнює новим змістом кожну річ, кожне слово, кожен вчинок і дає всьому цьому новий напрямок.
Бог втілився у Христі і став Людиною, Яка жила серед людей. Так і проголошувана істина, щоб стати доступною, повинна мати культурне втілення. Тільки Христос може зцілити культури, які потребують Лікаря. Роль місіонера полягає в тому, щоб бути Його інструментом у цьому. Тому місіонерові потрібно вивчати особливості культури тієї етнічної групи, якій буде нести світло Євангелія. Знання особливостей людини допоможе благовісникові бачити поведінку людей, їхні цінності, переконання і світогляд. Місіонери – провідники і рушійна сила культурних змін. Вони повинні правильно розуміти свою роль у цьому процесі. Розуміння своєї ролі слугуватиме ключем до успішної адаптації церкви до місцевих умов. Пам’ятайте, в тихій гавані корабель у безпеці, але не для неї він створений. Ми покликані до благовістя всім народам, хоча їхній світогляд відрізняється від нашого, адже євангельське послання всеосяжне й універсальне. Воно призначене народам усіх часів і культур.
Валерій Антонюк,
голова ВСЦ ЄХБ