35 років у вихованні нової генерації
Якщо ви прагнете вчитися від людини, у якої більше досвіду, ніж у вас, і яка з радістю допоможе вам стати успішним служителем, зробіть крок назустріч своєму прагненню і неодмінно знайдете необхідне! Моліться, аби поруч із вами на кожному етапі духовного становлення була саме та людина, яка вірить у вас, підбадьорює і надихає. Саме ревний і богобійний християнин може стати для вас таким наставником, поруч з яким перед вами проляжуть ті шляхи, яких за інших умов ви б не побачили…
Понад 50 пасторів, яких упродовж останніх 30-ти років виховала Перша рівненська церква ЄХБ, можуть засвідчити, що донедавна старший пресвітер цієї громади Володимир Петрович Бахур став для кожного з них духовним наставником і батьком. 74-річний служитель із 35-річним досвідом пасторської праці погодився розповісти про досвід цінних взаємин із молодим поколінням.
Дивлячись на сьогоднішні результати Вашого служіння, можемо впевнено сказати, що біля справжнього лідера завжди виростають лідери. Розкажіть, будь ласка, яким чином Ви зрощували служителів і чи завдавало Вам це незручностей?
У моєму розпорядженні були лишень бесіди. Я намагався не нав’язувати себе і не впроваджувати у життя своїх підопічних щось своє, просто висловлював власну думку з приводу того чи іншого питання. А ті, хто слухав, самі вирішували приймати це чи ні. Найчастіше подібні зустрічі відбувалися після богослужінь у домі молитви або в мене вдома. Простота і невимушеність у розмові – це, як на мене, дієві складові у зрощенні служителів. Ці риси діють і в бесідах серйозного догматичного спрямування, і в практичних, у яких обговорюються питання втілення у життя біблійних принципів.
Мене зовсім не обтяжувало те, що зустрічі вимагали багато часу чи незапланованих розмов. Це робити нескладно, тому що тобі приємно і радісно від того, що людина щось набуває, чогось вчиться.
Віддаючи понад п’ятдесят братів на пасторське служіння до інших церков, Вам не шкода було «втрачати» завзятих та активних працівників?
Бували випадки, коли я залишався сам-самісінький за кафедрою, але розумів, що найкращі брати – допомога іншим церквам. Іноді в мені вирували двоякі почуття: я і жалкував, і не жалкував. Не те, що я заздрісний чи мені шкода, якраз навпаки – я розумів, що їх необхідно віддавати для життя якоїсь церкви. Також усвідомлював, що сьогоднішня «втрата» обов’язково повернеться. Духовна дитина неодмінно повинна вирости, а яким чином Бог їх вестиме далі – це вже інша справа. Я діяв за простим біблійним принципом: «Давайте і дадуть вам». Навіть ті церкви, які забирали в мене молодих служителів, теж неодноразово мені про це нагадували. А я казав у відповідь: «Вони ж нам тут потрібні!» Однак мене заспокоювали: «Нічого-нічого, ви собі знайдете, ще виростите нових».
Ви володієте вмінням бачити потенціал. На що першочергово звертаєте увагу?
Коли я бачу, що людина мисляча, має бачення, сміливість (але не занадто багато), то роблю все для того, щоб дати можливість їй розвиватися. Це не означає, що я контролюю кожний її крок. Навпаки, для здібних братів, які чогось прагнуть, але не мають необхідних навиків, намагаюся чимось допомогти.
У молодих служителях для мене головним було і є бачити страх Божий: чи боїться людина гріха, чи не легковажно вона ставиться до нього. Ціную, коли християнин має мужність і скромність одночасно. Духовна сміливість необхідна, щоб не боятися наслідків від прийнятих рішень. Я розумію це, бо сам пройшов таку школу і був у таких обставинах; усвідомлюю, наскільки важливо, щоб людина не відсторонювалася, коли треба буде приймати рішення і нести за них відповідальність. Написано: «Коли хто єпископства хоче, доброго діла він прагне» (1 Тим. 3:1). За днів апостолів це бажання означало бути жертвою. За Радянського Союзу було щось подібне. Я ж не думав, що мине час і все буде по-іншому, тому виховував у служителях риси, які допомагали б служити Богові у складних умовах.
Чи доводилося Вам робити зауваження або вживати виховних заходів? Підопічні дослухалися до Ваших зауважень?
Не знаю, чи всі дослухалися… Зауваження ж робити доводилося. Як правило, під час бесід. Розуміючи, що ранити людину не можна, я сідав поруч, інколи клав руку на плече або обіймав, аби брат розумів, що я його люблю, і говорив те, що допоможе йому набути досвіду, а не просто докоряв, бо щось мені не подобається. Показати зверхність – це було для мене неприйнятним. Я розумів, що всі різні і кожен критику сприймає по-своєму. Щось подібне відбувається, коли йдеш містом і бачиш, що в когось щось не в порядку з одягом. Підходиш і кажеш: «Зверніть увагу, будь ласка, на це». І хоча у відповідь людина знітиться, зашаріється, однак буде вдячна вам, що підказали. А той, хто у відповідь ніяк не відреагує, зробить гірше собі, бо з нього сміятимуться люди. Я розумію, що коли щось не так – треба говорити.
Декому доводилося казати: «Брате, проповідь – це не твоє служіння. Шукай себе в іншій справі, не муч себе і не муч людей». Після такого одні казали «дякую», а інші просто йшли ображені. Як я про це дізнавався? Опісля до мене підходили і запитували: «Як ти собі дозволив таке сказати? Він надто хотів проповідувати!»
Один брат теж надто хотів проповідувати, а я йому казав, що це не його служіння, тоді він мовив: «У нашій церкві такі мізерні, неглибокі проповіді!» Тоді я, не вгаваючи, сказав: «Гаразд, іди і готуйся: через місяць будеш проповідувати». Цей чоловік мав вищу освіту, в особистих бесідах гарно висловлював думку, та коли вийшов і став за кафедру, сказав: «Брати і сестри…» – і замовк. Потім вдруге сказав: «Брати і сестри…» – і знову замовк. А потім нарешті мовив: «Вибачте, це не моє…» – і сів. Пізніше він мені зізнався: «Брате, коли я дивився із залу на кафедру, то думав: «Та що вони там товчуть воду в ступі!?» А коли вийшов і побачив, що тисяча очей на мене дивиться, геть усе забув, що мав казати!» Цей чоловік займав керівну посаду, мав досвід роботи з людьми, проте його вид діяльності не був схожим на служіння проповіді.
Пригадайте тих, чиїми благословеннями і успіхами Ви сьогодні пишаєтеся і тішитеся, як батьки тішаться успіхами своїх дорослих дітей. Чи підтримуєте Ви з ними стосунки сьогодні?
На сьогоднішній день ці брати працюють уже не в нашій церкві. Раніше я з ними мав неодноразові бесіди. Придивлявся до них, а потім давав їм «зелену» дорогу. Ми сьогодні підтримуємо зв’язки: вони дзвонять або приходять, консультуються. Я не те що їх консультую, просто радий спілкуванню з ними. Часом вони приїжджають просто так посидіти зі мною, попити чаю, розповісти про своє служіння, а я тим часом радію за них. Іноді ж у них виникають дуже складні питання і по відповіді звертаються до мене. Тоді я просто розмірковую вголос, кажу, як би я вирішив цю проблему, але підкреслюю, що вони можуть вчинити по-своєму. Як ви вже зрозуміли, зв’язки у нас не втрачені: брати приїжджають, а то й дзвонять із-за кордону.
Чи боялися Ви суперництва, коли підопічний випереджував Вас в успішності, можливо, в більшій активності, ідеях? Адже відомо, що іноді служителі старшого віку сприймають свою церкву як одноосібну власність?
Для мене – найбільша радість, коли я бачу братів, які краще за мене думають, краще розуміють, краще можуть планувати, адже в них – майбутнє церкви. Залишаючись у нас чи роз’їхавшись по інших церквах, для мене було великим задоволенням, що вони краще за мене роблять. Про конкуренцію ніколи не думав, адже розумію, що є написано: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він» (Дії 20:28). Це не наша приватна справа. Я радів, коли бачив людей із тими рисами, про які я говорив: мужність, скромність, сміливість, і при цьому страх Божий. Коли знаєш, що на тобі справа не скінчиться, а буде розквітати, то завжди вдома молишся і дякуєш Богові за тих людей, які працюють.
А хто був Вашим наставником, можливо, і не одним? Які він мав риси, що мають особливу цінність для Вас?
Першим наставником, беззаперечно, був мій батько. Його риси – максимальна чесність, порядність, небагатослівність. Я дивився на його спосіб життя, мислення, на те, як він вирішував проблеми, і проймався цим. Він – чоловік безкомпромісний, чесний, толерантний. Він не нав’язував власної думки, його нескладно було послухатися, я переймав його спосіб життя як простої людини. Під час війни батько звершував пресвітерське служіння, хоча сам –скромний, простий брат. Його життя в побуті свідчило, що ця людина не піде на компроміс. Також я прислухався до порад Якова Духонченка щодо різних духовних питань. Цікавився його баченням щодо служіння у той складний радянський час. Тоді було мало допоміжної літератури. Багато дізнавався з книг Каргеля і Проханова. Це теж свого роду було виховання, яке автори вкладали в мене…
Що б Ви побажали тим служителям, яким за церковними справами ніколи готувати нових служителів, які не поспішають працювати з молодими потенційними братами?
Я можу лишень співчувати їм або тій церкві, де вони звершують чи звершували служіння. Якщо служитель не думав про майбутнє церкви і майбутнє діла Божого, то він не виконував довірену йому працю згідно із задумом Божим щодо церкви. Йому не було часу через церковну зайнятість? Що то за церковні справи були: гроші рахувати чи що? Як це – немає часу готувати нових служителів? Щойно став пресвітером, для мене це було першочерговим завданням.
Слушно хтось зауважив: «Якщо ви не будете годувати свою армію, то годуватимете чужу». Якщо не будете вкладати, то потім матимете великі проблеми. Те, що вкладаєте, потім повернеться до вас сторицею. Для мене було найкращою справою і часом – мати особисті дружні бесіди із наступниками. Я любив проводити час із молодими майбутніми служителями. Сьогодні мені сімдесят із лишком, і, звісно, сили та здоров’я вже не ті, однак свій час варто вкладати в інших, бо від цього залежить ефективність служіння Христової Церкви там, де ви живете.
Володимире Петровичу, дякуємо за розмову! Нехай Господь благословить Вас і Ваш дім!
Спілкувалася Людмила Шевчук