Коли Божий поклик до дій стає велінням серця. Дмитро Матюхін
Дмитре, насамперед розкажіть, як ви прийшли до Бога?
Я народився і виріс в сім’ї, де ніколи не говорили про Бога. Щодо виховання, то мої батьки завжди намагалися пояснити мені і молодшому брату, що нам необхідно гарно вчитися, бути вихованими і інтелігентними людьми, що обов’язково треба здобути престижну професію. І для мене, підлітка, на той час це виглядало, як шаблон виховання. У перспективі я бачив себе «ботаніком-заучкою», який так і не побачить справжнього життя. З цього все і почалося. Напевно спрацював принцип «від зворотного», і я почав шукати того, що на мою думку було яскравим і цікавим, аби це пропустити.
Школа, захоплення, вибір друзів, компанії… Це був особливий час мого формування через тих хлопців, яких я вважав за авторитетів. До інтересів у нашій компанії можна віднести околиці міста, спальний район, поділений на групи товаришів. До однієї з таких груп належав і я. Бажання проявити себе і бути авторитетом для однолітків – ось що здавалось для мені цінним. Я думав, що стати авторитетом можна лише через якісь учинки, відтак на тебе звертатимуть увагу.
Йшли роки. Моє дитинство і юність проходили в Запоріжжі, хоча народився я в російському місті Ульяновськ. Я пригадую, коли мені було 13 років, розпочався особливий період в моєму житті. Я не чув своїх батьків, жив так, як хотів. Відтак у цьому юному віці я наробив дурниць. Таке самовілля уже не приносило мені радості. І от коли, на мою думку, все втратило сенс, я захотів змінити своє життя. Вже тоді моя мама стала ходити до церкви. Мій друг, з яким ми разом руйнували своє життя, покаявся і став християнином. Я побачив, що Господь змінив його, хоча десь у своєму серці так і не міг повірити, що це можливо! В розбитому стані я розпочав шукати Бога. Я щиро просив Його спасти мене. Відтак усе в моєму житті стало змінюватися.
Це був 1999 рік. Я приїхав на зустріч з пастором в Ірпінь. Він викладав в Інституті підготовки церковних служителів на базі «Центру християнського життя України». Я побачив, як навчаються молоді брати, серед яких був і мій друг. Звернувши увагу на атмосферу, яка панувала серед студентів, я дуже сильно захотів бути таким, як і вони.
Я мав на серці бажання, щоб Бог не просто звільнив мене від гріха і я був спасенний, я захотів мати сенс життя в служінні та посвяті Йому тут на землі.
Я покаявся. Бог звільнив мене від рабства гріха. Він знав мої бажання, і я став студентом цього ж інституту. В 1999 році, коли я був студентом, я прийняв святе водне хрещення по вірі.
Коли ви увійшли в соціальне служіння?
У 2003 році Господь подарував мені прекрасну дружину і помічницю. Ми маємо дві чудові донечки. У 2008 році мене рукопоклали на дияконське служіння в Центральній церкві ЄХБ м. Запоріжжя. А в березні 2013 року Рада пресвітерів ВСЦ ЄХБ України благословила мене на служіння керівника комітету соціального служіння.
Господь дарував мені можливість навчатися і здобути освіту спочатку в Класичному приватному університеті, а згодом – в Запорізькому національному технічному університеті. Це допомагає мені в служінні.
У 2019 році я здобув науковий ступінь кандидата соціологічних наук.
Через виклики, які зустріла Україна 2014 року – війну на Сході, ми створили ГО «Міський центр допомоги» в місті Запоріжжя, де я є директором і співзасновником. Ми служимо людям, які проживають у зоні бойових дій, і тим, хто потребує допомоги.
Я зрозумів, що шукало моє серце тоді, в юні роки. Нині я безмежно радію, що перебуваю в Його міцних руках і Він дає мені привілей бути Його інструментом та служити для Його слави.
А як ви зрозуміли, що маєте посвятити себе служінню саме через соціальну роботу?
Насамперед, я внутрішньо не можу бути байдужим, коли бачу людей у нагальній потребі.
Навіть коли через зайнятість я не можу відразу відреагувати на потребу, я не маю спокою. Соціальне служіння стало невід’ємною складовою життя усієї моєї сім’ї.
Пригадую 2008 рік. Ми мали бажання бути більш ефективними в соціальному служінні і тому створили в Запоріжжі молодіжну ГО «Спілка молодих християн України». Через громадську організацію ми надавали допомогу діткам в інтернатах, відвідували їх. А також залучали молодь з Молодіжної міської ради, і через добрі справи показували їм любов Христа на ділі.
У 2011 році Господь показав, як важливо боротися і популяризувати християнські сімейні цінності. Відтак ми почали організовувати і проводити Фестивалі сім’ї, які нині проходять не лише в Запоріжжі, а й по всій Україні.
Упродовж останніх п’яти років як розвивався комітет?
Спершу ми сформували команду комітету. Майже в кожній області є відповідальні за соціальне служіння. Без цих посвячених людей соціальний комітет не міг би існувати. У комітеті діють різні напрями роботи: сирітське служіння, служіння із залежними, просвітницька робота, професійне спрямування, суспільні ініціативи, робота з дітьми та підлітками, соціальна робота з людьми, які мають обмежені можливості.
Є відповідальні люди, які посвячено та професійно служать, і їхнє життя цілковито зосереджене на тому напрямі, за який вони відповідають. Також ці люди готові навчити інших і передати свій досвід.
Відтак ми змогли змотивувати людей, які відкрили низку громадських організацій, благодійних фондів, громадських об’єднань, які служать на благо церков і всього нашого братства.
Проведено низку конференцій, різного формату зустрічей, робочих нарад комітету. І це був особливий час для нас. Також на масштабних конференціях Союзу щоразу було представлено соціальний комітет та напрями його діяльності.
Під час святкування 500-річчя Реформації в 2017 році нашим комітетом було запропоновано низку ідей, проєктів, які діють і сьогодні. Ми надали багато інформації і напрацювань зі свого досвіду для різних інформаційних та ресурсних джерел України.
Комітет соціального служіння ВСЦ ЄХБ став ключовим у роботі з переселенцями та у служінні на Сході. Це охоплювало багато безпосередньої роботи з мешканцями Сходу, а також багато консультування та допомоги в організації гуманітарних вантажів на території України.
Що або хто надихає вас робити те, що ви робите?
Мене надихає Христос і Його приклад.
Якщо ми приймаємо жертву Христа, то і самі маємо віддавати себе в жертву: свій час, сили, кошти. Його серце належало людям, Він прийшов заради них. У нього не було іншої мети, окрім нас. І в цьому Він є мені за приклад.
За яким кредом живете?
«Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця нашого, що на небі» (Мт. 5:16). Ці слова є моїм особистим кредом, і слугують покликанням всього нашого комітету соціального служіння.
Розмовляла Анна Пустовіт
