Дмитро Гончаров: Вчуся терпіти, любити і молитися
Сьогодні нашим співрозмовником є голова Харківського обласного об’єднання церков ЄХБ. Дмитро Володимирович Гончаров. Він розповідає про свій життєвий досвід, переживання, про те, яким речам радіє і які пісні є улюбленими. Дружину пастора звати Ірина Іванівна, вони мають шестеро дітей та одного внука.
Дмитре Володимировичу, які найяскравіші моменти з вашого дитинства запам’яталися найбільше?
Яскравим моментом в житті є мій батько. Він здійснював служіння в роки войовничого атеїзму. КДБ намагався зламати його, щоб він співпрацював із ними. У моїй пам’яті залишилася його вірність і ревність до того служіння, яке йому було довірене. Зі свого боку він нас учив триматися Господа і бути Йому вірним.
Коли мені було одинадцять, батько трагічно загинув і мені дуже його не вистачало.
Юність проходила активно. На той час дітям і підліткам було заборонено збиратися в церкві для занять недільної школи. Ми збиралися по домівках й іноді доводилося знаходити привід на кшталт, що хтось із нас святкує день народження.
Згодом я брав участь у молодіжній групі, відвідинах сільських церков та інших служіннях. Хочу відмітити, що служителі церкви виявляли до нас турботу, щоб ми не пішли у світ. Хоча доводилося постійно відчувати глузування невіруючих друзів, матеріальні труднощі, але в серці була радість, яку не придбати за гроші.
Як познайомилися зі своєю дружиною?
Прийшов час, коли я почав думати про сім’ю. Були молоді сестри в церкві, які мені подобалися. Та одного разу я звернув увагу на Іру, майбутню дружину, і в серці щось сталося – зрозумів, що вона – моя. Разом із нею звершували служіння в молодіжній групі і через два з половиною роки ми одружилися.
Дмитре Володимировичу, коли Вам запропонували дияконське служіння, відразу погодилися?
Через рік після нашого одруження у нас народилася перша донечка. У цей час брати вирішили, що мені час приймати дияконське служіння. Ми прийняли цю пропозицію з радістю. Мені було ввірено ділянку, де було багато братів і сестер, які потребували опіки та відвідування з хліболаманням.
Часом було важко фізично, але я любив цих бабусь і дідусів. Це давало мені стимул служити їм. Пригадую одну літню сестру, від якої доводилося довго вислуховувати новини та історії її життя, а тільки потім звершувати Вечерю Господню.
Моїм стимулом у служінні був текст Писання: «Бо хто добре виконує службу, той добрий ступінь набуває собі та велику відвагу в вірі через Христа Ісуса» (1 Тим. 3:13). Цим текстом Писання я жив і служив людям, незважаючи на труднощі, з якими мені доводилося зустрічатися.
Потім Вам довірили пасторське служіння у церкві «Преображення». Що на початку було найважчим?
Спершу наша сім’я не погодилася, – можливо, це було не на часі. Через певний час мені знову запропонували і ми погодилися.
Мене рукопоклали на пасторське служіння у тридцять років. Найважчим було те, що будучи молодим, мені доводилося викривати (докоряти у гріху) тих, хто був старший за віком та й переносити насмішки і словесні приниження. Господь зміцнював і допомагав здійснювати працю, незважаючи на обличчя. Я просив у Бога любові до тих, хто мене не сприймав і ображав. Сьогодні з деякими з них, я маю радість здійснювати пасторське служіння.
Коли Ви долучилися до служіння пастора, скільки у Вас було дітей і як вдавалося поєднувати служіння, роботу і сім’ю?
Коли мені доручили пасторське служіння, у нас було вже чотири дочки, потім Бог подарував нам двох синів. Геннадій Миколайович Піліпенко, пастор церкви «Преображення», казав, що мені потрібно залишити роботу на будівництві і служити в церкві. Звичайно, тієї зарплати, яку нам запропонували в церкві, нам вистачило трохи більше, ніж на тиждень. Але ми з Ірою вирішили довіритися Господу і покластися на Нього, тобто бути на Його забезпеченні. Ще деякий час я підробляв, і коли хтось телефонував по служінню, доводилося залишати роботу.
Згодом прийняв рішення для себе, що, незважаючи на всі труднощі, які зустрічатимуться, ввесь свій час присвячуватиму служінню. Було важко, потрібно було перебудовувати старий будинок, маленькі діти, борги, постійно бракувало грошей…
Але ми з сім’єю завжди бачили Божу турботу. Кожного разу, коли виникала потреба, Бог давав відповідь на цю потребу і допомагав.
Як вдавалося бути з сім’єю? Не можу сказати, що я достатньо приділяв їм уваги. Бог дав таке серце моїй дружині, що вона повністю взяла на себе всю турботу про дітей – робила з ними уроки, возила на музику, гуртки, тренування і т. д. Моє життя переважно проходило в служінні.
Ми собі не могли дозволити нічого зайвого. Проте діти з розумінням сприймали наше служіння Господу. Вони за нашим прикладом йшли на богослужіння і в суботу, і в неділю. Та й упродовж усього тижня їх не побачиш удома – то відвідування інтернатів, то служіння сиротам, співанки, хорове служіння, відвідини сільських церков і т. д.
Зараз я бачу їх бажання слідувати за Господом і служити Йому. Три дочки вже вступили у заповіт із Господом, четверта донька готується приймати хрещення, сини також прагнуть до Господа. Великим благословенням для нас є і те, що діти підросли і стали піклуватися про нас матеріально. Старша дочка вже кілька разів, відкладаючи кошти, оплатила наш відпочинок із сім’єю.
Що найважче у пасторському служінні?
У пасторському служінні немає нічого складного, крім людей, з якими доводиться стикатися. Важким є служіння тим віруючим, які не хочуть змінюватися і живуть плотським життям. Чекаєш, коли людина схаменеться і почне зростати в Господі, а вона цього не бажає. У таких випадках доводиться «вмикати» довготерпіння, більше молитися та проявляти любов до таких людей, а це непросто.
Яким було Ваше рішення, коли запропонували служіння старшого пресвітера по Харківській області?
Мені довелося працювати два терміни заступником старшого пресвітера по області. Весь цей час я мав внутрішню впевненість, що свого часу доведеться прийняти це служіння. Для мене важливо було, як це сприйме дружина. Іра з радістю підтримала, і ми увійшли в це служіння.
Що сьогодні найголовніше потрібно зробити в області?
Для себе вирішив зберегти те, що дав Господь, і примножити з Його допомогою. Моя мета – підтримувати пасторів, коли виникають труднощі і переживання в їх служінні, і разом із ними радіти їх благословеннями. Разом із братами, які мені допомагають, спрямовуємо свої сили на виховання нового покоління, тобто тих, хто стане після нас, коли потрібно буде передавати позиції. Думаємо про те, як звіщати Євангелію для розширення Царства Божого на землі.
Можна спрогнозувати таку ситуацію: недільний ранок. Необхідно їхати в сільську церкву, яка знаходиться за 100 км і має всього кілька членів. За вікном періщить дощ, до того ж ще й холодно. Ви відчуваєте втому, сумнів – їхати чи не їхати. Як Ви вчините?
Від того, як ти сприймаєш Божу церкву, і буде залежати, як ти сприйматимеш подібну ситуацію. Коли я зустрічався зі своєю майбутньою дружиною перед весіллям, мене не зупиняв ні дощ, ні сніг, ні втома, та й взагалі нічого не лякало. Мені хотілося її бачити, бути поруч із нею, чути її голос… Божих дітей, Церкву, сприймаю, як Божу Наречену, за яку помер Христос, і яку Він любить. Хочеться, звичайно, і поспати зранку, особливо, коли був важкий тиждень і потрібно рано встати, і побути в пості.
Коли ти бачиш в тих, кому служиш, Божу Кохану Наречену, тоді служіння в тобі викликає внутрішнє духовне задоволення, а все інше стає другорядним і незначущим. Господь занурив мене в океан Своєї Божої любові і благодаті. І це допомагає мені, не зважати на труднощі, з якими доводиться стикатися в служінні.
Чого навчилися за час пасторського служіння?
Навчився любити людей… Для себе помітив, що можна змінити будь-яку людину, якщо проявляти до неї любов. Вчуся терпіти, любити і молитися.
Якою Ви бачите Церкву сьогодні?
Ми вступили в непростий час. У Писанні сказано, що в останні дні люди будуть самолюбні, матимуть вигляд благочестя, але сили його відреклися. Хочеться бачити Церкву, яка не втратила першої любові до Господа. Приймаючи людей у нашу церкву «Благодать», ми запитуємо їх: «Що привело вас до нас у церкву?» Мені дуже подобається їхня відповідь: «Атмосфера любові, з якою нас тут приймають». Хочеться, щоб справжня любов була у всіх наших церквах.
Ваш улюблений біблійний герой?
У мене два улюблених героя. Коли мені стає дуже важко, коли хочеться все залишити, я згадую Божого служителя Мойсея, який замість становища і слави обрав для себе нести тягарі Божого народу. Другим героєм для мене є апостол Павло, який зумів все вважати за сміття, заради чудового служіння Христу.
Місце Писання, яке надихає?
«Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радості, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого» (Послання до євреїв 12:1,2)
Ваша улюблена пісня?
«Будем радоваться братья, прочь уныние и страх». Ще одна пісня, яку вже полюбила і моя дружина, – «А завтра снова в бой и снова туда, куда ведет меня тернистая тропа». Коли прихожу додому втомлений, перед тим, як лягти спати, часто співаю ці пісні.
Віктор Банніков, м. Харків