Була б можливість повернути молодість…
Життєва історія Миколи Степановича Бугайова,
служителя харківської церкви «Преображення»
Життя кожної людини унікальне, особливе і неповторне. Саме такою є і життєва історія Миколи Степановича Бугайова, служителя харківської церкви «Преображення». Не дивлячись на свій похилий вік (83 роки), Микола Степанович відвідує хворих, благовістить, бере участь в акції роздачі Нових Заповітів. Завжди і всюди спілкується з людьми про Бога. Перед початком служінь на вулиці роздає буклети і запрошення до церкви. «Була б можливість повернути молодість, – каже він, – я цілком і повністю присвятив би її нашому Господу і Спасителю».
Миколо Степановичу, поділіться, будь ласка, Вашими дитячими спогадами
Народився 8 липня 1935 року. Жили ми в місті Балаклія Харківської області. Коли почалася війна, батька забрали на фронт. Він був віруючим, тож на війні не стріляв, а підносив кулеметні стрічки. Я залишився з мамою і двома сестрами, Вірою та Надією. Невдовзі прийшли в місто німці. Ми сиділи в погребі, дуже боялися: кулі свистять, снаряди рвуться. Коли все вщухло, дивимося – німець заглядає і дає нам знак, щоб виходили вже.
Так вони стали жити в нашому домі, а ми – на кухні. Вони нас не кривдили, тільки просили, щоб мама палила піч. Коли ж 25 березня 43 року прийшли наші війська, трапилася біда. Був сонячний день, мама вийшла у двір про щось поговорити з сусідкою, і я стояв недалеко від будинку. Раптом з’явився в повітрі німецький літак – почалося бомбардування. Наші зенітки почали їх обстрілювати, хотіли збити. З літака скинули три бомби. Одна з них впала поруч із мамою…
Мама, наша сусідка і ще один чоловік загинули. Мені тоді було вісім років. І нас, трьох дітей, забрали в дитячий будинок. Моя сестра Віра незабаром померла від дизентерії. Наш дитячий будинок вирішили евакуювати – так ми опинилися неподалік від Куп’янська.
Нас помістили в два вагони і причепили до складу з військовою технікою. Коли були в дорозі, на нас налетіли німецькі літаки і цей склад повністю розбомбили.
Неушкодженими залишилися тільки наші вагони. У Куп’янську нас поселили на ніч у школу. Ту ніч ми провели голодні, сидячи за партами (декому вдалося задрімати навіть у таких умовах). В цей час станцію на вокзалі знову бомбили. Їжі не вистачало. Спочатку хліб давали солдатам. А коли дітям готували їсти, то збирали залишки крихт після них і кидали в каструлю, де було трохи крупи і дві або три картоплини. Іноді траплялися ворсинки від мішка. Їли різну траву. Скажімо, тоді саме був очерет, і якщо його пом’яти , то можна добути солодкий сік. Якось, шукаючи хоча б якоїсь їжі, я помітив на високій тополі гніздо граків. Вирішив полізти і перевірити: а раптом там є яйця. Коли граки відчули небезпеку, закружляли біля мене, ледь не торкаючись моєї голови, а я піднімався все вище, і майже досягнув мети. Раптом гілка зламалася, і я відчув, що лечу вниз. Упав, і, відчуваю, дихати не можу… Набрав у груди трохи повітря і, Слава Богу, почав дихати. Бог мене зберігав, адже я знав молитву «Отче наш», і знав, що Бог є.
Після війни батько повернувся з фронту. Моя сестра Надя влаштувалася ученицею в ательє мод, а я пішов учитися. У школі, де навчався, в кімнаті сиділи відразу два класи: на першому ряду – перший клас, а на другому – третій. Вчителька давала завдання спочатку першокласникам, а потім – третьокласникам.
Так, дитинство було у Вас нелегке. Бачити на власні очі смерть матері та сестри – таке, без сумніву, не забувається. А як далі складалося життя і як прийшли до Бога?
Після армії здобув освіту і одружився. Опинився на Кубані, де в мене була непогана робота, квартира, машина, сім’я, достаток, авторитет. Я не курив і не був любителем випити. Але жив без Бога…
У моєму підпорядкуванні було декілька працівників, серед них – віруючі жінки, які мене запрошували до церкви. Я знав, що Бог є, що буде суд. Моя сестра молилася за мене, і час від часу нагадувала: «Колю, тобі потрібен Бог».
Якось, перебуваючи у відрядженні в Єйську, я пішов на міський пляж, і, купаючись, далеко заплив. Розумію, що не можу побачити берег, його немає на видноколі. Мене врятувала молитва «Отче наш», я повторив її кілька разів – і до мене прийшла думка: «Якщо тоді, коли я плив сюди, сонце світило в потилицю, то потрібно розвернутися і пливти назад». Так я опинився на березі. Бог знову зберіг мені життя. У мене було більше десяти подібних випадків, коли життя, як кажуть, висіло на волосині від смерті. Але Бог завжди рятував, напевно, тому, що знав: я колись буду Його дитям, і буду славити Його.
Одного разу таки вирішив піти на зібрання і потрапив на Свято жнив. Людей у Молитовному домі було багато, і мені знайшли місце біля самої кафедри. Просидів там три години, хоча багато слів були мені незрозумілі. Потім був обід, і мене дуже зворушило ставлення віруючих: вони приділяли мені так багато уваги. Вперше в житті відчув любов Божу і почав ходити до церкви.
Як цю новину сприйняли рідні, друзі та співробітники?
Оскільки був членом партії, то перше, що зробив – це здав партквиток, адже двом панам служити не можна. Багато хто перестав вітатися зі мною. Дехто навіть хотів мене в психіатричну лікарню відправити, або й тюремний термін дати. Багато було тиску… Але якось зі мною в черговий раз поговорив один із партійних працівників, після чого сказав усім: «Чого ви до нього причепилися, цілком адекватна людина, не займайте його».
Дружина ж сказала «Обирай: я або Бог?!» – і подала на розлучення. Так у мене не стало ні квартири, ні машини, ні сім’ї. Влаштувався працювати електриком і жив у гуртожитку.
Як на вас вплинули ці обставини?
Не дивлячись на всі ці обставини, я вирішив приймати хрещення. Це було 2 серпня 1986 року. Хрещення проходило пізно ввечері, за містом – нас було сім чоловік. У церкві в мене з’явилося багато друзів. Мене запросили співати в хорі, я погодився, бо люблю співати маю непоганий слух, ще в армії грав на трубі.
Через багато років знову повернувся до Харкова і почав відвідувати церкву по вулиці Ярославській, де мене також запросили співати в хорі. Мені й досі подобаються хорові пісні. Дружина прийшла до Бога, але через деякий час померла після операції.
З групою віруючих ми відвідували сільські церкви, співали, проповідували, підбадьорювали братів і сестер. Я допомагав у будівництві молитовних будинків в селищі Східний і на Салтивському житловому масиві. У 1997 році одружився з Катериною Рідною, настанову нам давав служитель Юрій Гаврилович Павленко.
Що б ви хотіли порадити молоді?
Виконувати доручення Ісуса Христа, проповідувати іншим людям про Бога. Уявіть, якщо кожен протягом тижня скаже комусь про Бога, то скільки людей дізнаються про спасіння.
Віктор Банніков, м. Харків