«Я марно жив! Я жив даремно!»
О, як він благав! Він намагався донести застороги Христа і Його ніжні заклики до кожного серця – дітей, підлітків, юнаків і дівчат, молодят, які нещодавно побралися, людей середнього віку і в літах. Він розповідав історії – величезну кількість оповідей для кожної вікової групи – про славні навернення і страхітливі відмови повірити в Христа, які закінчувалися трагічною смертю. Украй рідко ці розповіді звучали без сліз.
Для мене, хлопчака, однією з найбільш захоплюючих ілюстрацій мого палкого батька була розповідь про людину, яка покаялася в похилих літах. Церква молилася за цього чоловіка десятиліттями, але його серце залишалося запеклим і нерозкаяним. Та одного разу, коли батько проповідував у тій церкві, він чомусь вирішив прийти на служіння. Під час співу заключного гімну, що лунав наприкінці зібрання, він, на превеликий подив, підійшов до батька і взяв його за руку. Вони сіли на передній лаві і стали розмовляти, поки всі неспішно розходилися. Бог відкрив серце цього старого чоловіка для Благої Вісті Христа, врятував його від гріха і дав вічне життя. Але це не зупинило його ридань, сльози текли по його зморшкуватих щоках, а він все твердив: «Я жив даремно! Я жив даремно!» Як мене зворушували ці слова, адже батько переповідав їх теж крізь сльози.
Ця історія розчулювала мене більше, ніж усі розповіді про молодих людей, які загинули в автокатастрофах, так і не покаявшись. Розповідь про літнього чоловіка, який безутішно ридав через марно прожите життя. Уже в тому юному віці Бог поклав мені в серце рішучість не жити марно. Мене жахала сама думка про те, що я, постарівши, буду крізь сльози примовляти: «Я жив даремно!»
«Життя лише одне – і скоро кінець»
Ще одна сила в мої юні роки – спочатку ледь відчутна, але згодом щораз потужніша – живилася написом на табличці, що висіла над нашою кухонною раковиною. Ми переїхали в той будинок, коли мені було шість. Так що, гадаю, я дивився на ті слова щодня майже двадцять років, допоки не поїхав на навчання до коледжу. Це був звичайний шматок скла, пофарбований у чорний колір із зворотного боку й обрамлений сірим ланцюжком, що слугував для кріплення на стіні. На лицевому боці староанглійським шрифтом білою фарбою було виведено слова: «Життя лише одне – і скоро кінець; лиш труд для Христа досягне вінець». Зліва від віршика був зображений зеленіючий пагорб з двома деревами і бурою стежкою, яка зникала за ним. Скільки разів я – спочатку маленьким хлопчиком, потім вугруватим підлітком, змореним тривогами та мріями, – дивився на цю стежину (моє життя) і думав, якою вона буде за пагорбом. Зміст картини був зрозумілим: у нас завжди одне життя. І все. Всього лиш одне. І лише одна непогрішна міра цього життя – Ісус Христос. Я пишу ці рядки в 57 років, і та ж сама картина висить у мене вдома біля вхідних дверей. Щоразу, коли я виходжу з дому, мій погляд падає на неї.
Як би я міг прожити життя надаремно? Це завжди було пекучим запитанням. Можна сформулювати його інакше: що означає жити правильно? Як жити не марно, а…? Закінчення цього речення було головним питанням. Я навіть не міг до ладу сформулювати запитання, що вже тут говорити про відповідь. Що можна було протиставити марно прожитому життю? Зробити успішну кар’єру, бути безмежно щасливим, здійснити щось велике? Знайти глибини і сенс життя, допомогти якомога більшій кількості людей, служити Христу цілковито і віддано, прославляти Бога у всьому, що б не робив? А може, існує сутність, зміст, суть життя, у яких би втілилися всі ці мрії?
Я вже забув, яким вагомим для мене колись було це питання, допоки не переглянув своїх записів тих ранніх років. Коли я збирався покинути рідну домівку в Південній Кароліні в 1964 році, щоб ніколи вже не жити там, наша школа опублікувала простенький альманах поезій і оповідань. Ближче до кінця розмістився вірш, автором якого був Джонні Пайпер. Я вас пошкодую: вірш був нікчемний. Джейн, наша редактор, була вельми поблажлива. Для мене нині значення має лише назва і перший чотиривірш. Називався він «Втрачені роки». Поруч на сторінці притулився ескіз літнього чоловіка в кріслі-гойдалці, а вірш починався так:
Я довго шукав сенс буття,
Та пошуки марні були,
Вже дні мої йдуть до кінця,
Та знову шукаю сенс я…
Протягом майже сорока років, що відокремлюють мене від цих рядків, мені вчувається страхітливий рефрен: «Я марно жив! Я жив даремно!» Якимось чином у мене виникла пристрасть до пошуку сенсу життя. Етичні питання на кшталт «Що мені корисно?» тьмяніли поруч із питанням «Яка суть життя і в чому сенс буття?» Думка про будування власного життя на підставі щонайменшої моральності або надуманого призначення, яке б визначалося питанням «Що мені корисно?», викликало у мене ледве не фізичну відразу. Я не хотів вихолощеного життя. Я не хотів існувати на задвірках реальності. Я жадав зрозуміти головний сенс життя і попрямувати до нього. Прагнення не упустити сутності життя, не витратити його марно посилилося в студентські роки – бурхливі 60-ті.
Вузенька стежка через зелений пагорб, зображена на нашій кухонній картинці, петляла – протягом 60-х – серед привабливих пасток інтелектуальної глупоти. Ах, якими сміливими здавалися мої однолітки, коли сходили зі стежки і потрапляли в капкан. Однак Бог милостиво встановлював застережливі знаки вздовж дороги. Бог Сущий – не визначений нашими бажаннями, а Сущий у Собі Самому. Об’єктивна, абсолютна дійсність. Усе, що здається нам реальністю, залежить від Бога. Є творіння і Творець – і нічого більше. Творіння отримує сенс буття і призначення від Бога-Творця. Залишатися на дорозі об’єктивної істини – це і є шлях звільнення від марної трати життя. Залишайся на дорозі, якою ступав твій батько-благовісник. Не забувай зображення на кухонній стіні. Залишайся на дорозі. Істина є. Є Сутність, Сенс, Мета і Суть усього. Ти неодмінно знайдеш те, що шукав.
Джон Пайпер,
«Не витрачай надаремно своє життя»