Взаємини між християнами, країни яких перебувають у стані війни
Упродовж багатьох років історія українського народу так чи інакше пов‘язана відносинами з північним сусідом – Росією. Іноді спостерігаються періоди терпимих взаємин, але частіше ці стосунки є напруженими, ба навіть ворожими.
Із 2014 року після анексії Росією Криму та розв‘язання нею війни на Сході України чимало українців стали вважати росіян ворогами. І цьому є ґрунтовні підстави.
В Україні та Росії проживає багато християн, які до війни мали тісне братерське спілкування. Брати і сестри відвідували одне одного, організовували спільні заходи з благовістя, турбувалися про потреби, молилися та любили своїх сусідів. Багато хто вважав стосунки між українським та російським братством доволі близькими і рідними. Однак після початку війни ці взаємини зіпсувалися а бо ж узагалі розірвалися. Багато християн і з одного і з другого народу вважають своїх опонентів (тих, які колись були братами) єретиками, яким варто покаятися. У своїх розмовах дехто навіть закликає громи, блискавки і всю лють Божого гніву на долі «братів непокірних».
Чи можуть так розвиватися взаємини між віруючими, якими мають бути стосунки між християнами, країни яких перебувають у стані війни? Про це запитуємо у голови Всеукраїнського союзу церков ЄХБ Валерія Антонюка.
Війни – це логічний наслідок поширення беззаконня у світі. І саме з цієї точки зору християни повинні розуміти, що нам не уникнути теми війни, відносин між державами, а також непорозумінь між віруючими у таких складних умовах. У стані миру чи війни, незалежно від того, де християни живуть, вони мають одну конституцію – Слово Боже. Тому стосунки потрібно вибудовувати, виходячи з того, що каже Біблія на тему війни і ролі християн у такі неспокійні часи.
Як ви вважаєте, наскільки критичними були стосунки між християнами України та Росії на початку воєнних дій в Україні і є зараз? У чому небезпека і проблема таких взаємин?
По-перше, події, які почали розгортатися у 2014 році, думаю, для всіх нас стали несподіванкою, хоча певні тенденції окреслювалися. Ніхто не був готовий виявити зрілу реакцію, яка була необхідна на початку війни. По-друге, відбиток наклала досить потужна інформаційна війна, яка і сьогодні триває. Ми розуміємо, що християни багато в чому були заангажовані. Але правда завжди залишається правдою, і вона виходить навіть із тотального шуму неправди. Думаю, саме початок війни і показав, що християни більше оцінювали ситуацію як громадяни своєї країни, як ті, хто належить до тієї чи іншої національності, ніж християни, які є духовною нацією – віруючими людьми, християнами. У цьому випадку вони виявили себе не зовсім на висоті.
У чому небезпека і проблема взаємин, які будуються на такій заангажованій позиції? У тому, що християни ніколи не зможуть досягнути єдності, почути свого брата і сестру в іншій країні. Вони ніколи не об’єднаються, щоб разом протистояти злу і дияволу. Вони більше відстоюватимуть інтереси своєї країни.
Думаю, це – найбільша небезпека, яка може на роки і десятиліття поділити віруючих, членів церков у різних країнах. Кожен із них матиме свою правду, але, на превеликий жаль, це не буде правда Божа. Певні зрушення у бік покращення стосунків між віруючими обох країн є, але сказати, що вони говорять однією мовою, на превеликий жаль, не можна.
Чи обов’язково між християнами усіх країн мають бути гарні, братерські стосунки? Можливо, аби уникнути напруги, варто жити «паралельним життям», не перетинаючись?
Звичайно, між християнами усіх країн повинні бути гарні, братерські стосунки, які демонструватимуть їхнє життя у Христовому Тілі. У цьому і полягає наша єдність, яка базується на підвалинах вчення Ісуса Христа і Його апостолів, скерованих Святим Духом. Ми повинні говорити правду, незалежно від того, де проживаємо. Христос закликає до єдності усіх християн, а не лише християн України і Росії (воєнних конфліктів достатньо всюди!). Я вважаю, що християни мають бути над політикою і політиками, вони повинні адекватно і тверезо аналізувати та робити висновки щодо того, що відбувається. Це не тому, що ми – політики, а тому, що ми все оцінюємо з біблійної точки зору. Дух Святий, який живе в нас, керує і показує, якою є ситуація. У цьому випадку вкрай потрібно зберігати міждержавні братерські відносини. Згадаймо, наприклад, коли був Радянський Союз і панувала одна атеїстична ідеологія. Тоді весь світ молився за нас. Віруючі всього Радянського Союзу і цілого світу були єдині у молитві і переживанні одне про одного. Тоді, як і тепер, гіперактивно функціонувала пропаганда через телебачення, пресу. Але тогочасні віруючі відрізнялися від християн нашого часу тим, що не піддавалися пропаганді і зберігали єдність незалежно від національності чи громадянства. Християни вірили одне одному більше, ніж ЗМІ. На жаль, сучасне християнство втратило пильність, і подекуди політику чи «телевізору» вірять більше, ніж брату у Христі. Чи варто жити паралельним життям, не перетинаючись? Думаю, що це спокуса диявола, яка веде до сповідування принципу – у кожного своя правда. В Росії у християн – своя правда, в Україні – своя, у Сполучених Штатах – своя, у Китаї – своя… Але ж є ще й Божа правда, вона – одна для всіх, і ми маємо їй підкоритися.
Дайте поради християнам, які живуть у країні, яка розпочала війну, і тим, які живуть у державі, яка захищає свої кордони?
Апостол Павло у Посланні до римлян дає конкретну пораду: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром». Це дуже правильний заклик до людей, особливо у часи потрясінь. По-перше, ми маємо визначити зло як зло, неправду як неправду, агресію як агресію, крадіжку – як зло, гріх. Називаючи речі своїми іменами, ми зможемо перемогти зло. Але спочатку треба визначити, що є злом. Якщо ми зло називаємо непорозумінням, кажучи: «Це не зовсім те, що ви думаєте», або «Ми думаємо по-іншому», то ніколи його не переможемо. У таких «деталях» завжди ховається диявол. По-друге, ми, як країна-жертва, тобто держава, на яку здійснили напад, не повинні дивитися зверхньо на протилежні думки інших християн із приводу нашої ситуації, а повинні молитися за них.
Саме становище жертви не робить нас переможцями. Християни в Україні повинні дуже посвячено і потужно молитися за Росію, просити в Бога пробудження і прозріння для цієї країни та її християн, тому що багато хто з них стали заручниками інформаційної війни та агітації.
Як би не було нам важко, ми не повинні ображатися, тому що образа веде до відчуження, дистанції, а потім буде дуже важко побудувати мости для відновлення стосунків. Я вірю в те, що Бог ще працюватиме над Росією, і там відбудуться зміни, але ми не знаємо, як це відбуватиметься. Подібне було у Радянському Союзі. Багато хто казав, що ця імперія на століття – і враз усе зруйнувалося.
Що необхідно, аби віруючі обох країн (не лише керівники братства) порозумілися і об’єдналися в молитві за мир на Сході України?
Для цього необхідне духовне прозріння. Коли ми на одній сторінці зі Слова Божого, коли сповідуємо ці самі біблійні цінності, чесно читаємо Євангелію, то незалежно від того де живемо, хто і як би нас не інформував, Дух Святий завжди проведе Свою роботу, і наше серце буде просвітлене. Пригадаймо, як за радянських часів дітям віруючих батьків у школі з першого класу переконливо говорили, що Бога немає. Це була потужна системна пропаганда, яка з усіх боків тиснула на першокласників. Але вони виростали і знали, що Бог існує! Якщо говорити про сьогодення, то можемо помітити, що диявол так само сильно використовує цей метод.
Але якою б потужною чи замаскованою не була пропаганда диявола, віруючим людям у Росії, Україні, Європі, Америці, Африці Дух Святий буде говорити одне і те ж саме.
Наша боротьба «не проти тіла і крові, а проти… піднебесних духів злоби». Тож коли ми об’єднуємося у духовній битві проти диявола і його легіонів, тоді не відчуваємо себе українцями чи росіянами, а християнами – особливою, так би мовити, нацією, яка складається з усіх племен та народів і виступає одним-єдиним духовним фронтом із Півночі, Півдня, Сходу і Заходу проти спільного ворога. У такому разі ми назвемо речі своїми іменами.
Спілкувався Олександр ЯРМУШКО
Це інтерв‘ю опубліковане у другому числі (№2 (89) 2019 р.) духовно збудовуючого журналу «Свічник».