Розуміти час і потреби людей у ньому: завдання пастора у воєнний період
Є люди у церкві, котрі завжди на видноті, проте ми мало знаємо про них самих. Це наші пастори. Сьогоднішнє інтерв’ю – спроба показати пасторську душу. Ту, яка розуміє свій час і потреби людей у ньому; яка готова поступитися власним комфортом заради турботи про душі; яка прагне до близьких стосунків з Богом і послуху Його волі.
Василь Волошин – пастор церкви “Божа оселя” у Тернополі. Про виклики, переживання і свідчення Божої сили під час війни – читайте далі в матеріалі.
На що пастор найбільше витрачає час? Пригадайте своє служіння до війни.
Багато часу займає підготовка до проповідей, навчання у групах, особисті зустрічі з людьми, розмови із сімейними парами та молоддю. Багато часу йде на братерські, пасторські зустрічі. Дотикаюся й до людей поза церквою. Відтак мало ресурсу залишалося для домашньої роботи, сім’ї. Якщо говорити про відпочинок та особисті справи, то часу майже не залишається. Здебільшого до війни мої дні заповнювало служіння церкві.
Напевне від початку війни ваш спосіб життя не особливо змінився.
Та ні, змінився. Раніше найбільше часу я присвячував церкві. Та після 24 лютого час розподілився інакше. Звісно, служіння церковній спільноті залишається, але тепер додалася праця для переселенців – людей, які потребують нагальної допомоги. І в церкві, і у власному домі. Також опікуємося військовими, які захищають землю від ворога.
Якось їздив з військовими до кордону… Я ж їх раніше ніколи не знав, та Бог дає велику любов до них. Тож усе йде не так, як раніше.
Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення?
Я прокинувся десь о третій годині. Не міг спати, мав якийсь неспокій. Тоді почув, як зовсім недалеко пролетів літак. А потім знову і знову… Це мене стривожило. Оля (дружина) теж прокинулась. Пізніше я дізнався, що військових підняли по тривозі з Івано-Франківського аеропорту.
А потім ввімкнув новини. Усередині все похололо. Страх за сімʼю, землю, за церкву почав проникати в душу. Різні думки гарячково випереджували одна одну і малювали різні картини в голові. Вони ґрунтувались на попередньому досвіді. Я багато чув від своїх батьків, що це за нація.
Особливі були переживання за пасторів. Я знаю, що росіяни можуть робити із служителями. Протягом усього часу правління комуністичної атеїстичної держави ненависть до служителів була дуже великою.
Так весь день я багато часу провів у молитві. А також – у різних новинах та спілкуванні телефоном з багатьма людьми.
Як ви перейшли від розгубленості до практичних кроків?
Уже 24-го лютого до нас виїхали з Херсонщини.
Тоді я почав розподіляти свій час – служіння церкві, військовим, переселенцям. І так закипіла робота, яка триває до сьогодні.
Як прийшло розуміння, що треба допомагати військовим, і де ви брали для цього ресурс?
Розуміння прийшло природно. Багато людей пішли захищати країну, кожен займався своєю справою.
Я почав з того, що купував і возив продукти в церкву для переселенців. Пізніше виїздив до кордону і забирав продуктову та іншу необхідну допомогу з Польщі для військових. Найбільше допомагав син – Костя (Костянтин Волошин – директор благодійного фонду “Міст Надії”). Він поїхав у Варшаву, почав шукати контакти, партнерів. Їздив у Польщу, Німеччину, закуповував різні речі для армії – автомобілі, медичні аптечки, бронежилети, генератори, рації, турнікети… Організував групу волонтерів, переважно жінок, які перевозили допомогу через кордон. А я забирав її і доставляв далі.
Години в дорозі, фізичне та емоційне навантаження, переживання за сім‘ю і церкву – що стало найбільшою складністю?
Якщо завдання мирного часу приходили поступово, одне за одним, то воєнні навалювалися всі одразу, ніби цілим букетом. Потрібно бути в церкві і вдома, допомагати біженцям та армії – те, що я ніколи раніше не робив. Це стало серйозним викликом для мене. Все потребувало невідкладного вирішення і великих затрат часу і сил. Було багато хвилювань – блокпости, комендантська година, нелегка дорога. Але Бог допомагав. Ніколи не траплялось чогось критичного, я завжди щасливо повертався додому.
Щоби ви сьогодні хотіли побажати віруючим українцям?
Хочу звернутися до вас, мої брати і сестри, словами апостола Павла: “Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією, щоб, чи прийду я й побачу вас, чи й не бувши почув я про вас, що ви стоїте в однім дусі, борючись однодушно за віру євангельську, і ні в чому не боячися противників; це їм доказ загибелі, вам же спасіння. А це від Бога!”(Фл. 1:27-28). Жити з Христовою Євангелією. Жити так, як жив би тут Христос. Незалежно від обставин і складнощів нашого часу.
Хочу також побажати жити надією на Бога, на Його допомогу. В найскладніших обставинах, у найтемніші часи перебувайте в молитві.
Бесіду вела Віка Дудко, м. Тернопіль