“Івану буде добре будь-де, аби у Божих руках”: розмова із батьком військового

Віктор – пастор, який до 2015 року виконував служіння у помісній церкві ЄХБ у Луганській області. Зараз із дружиною Ірою вони мешкають на Закарпатті, у Сваляві. У подружжя шестеро дітей: два сини і чотири доньки. Наразі старший син, Іван, у війську. Після бойового поранення та відновлення, він продовжив службу. Тепер перебуває на донецькому напрямку.

 

Про служіння під час війни, мобілізацію сина та спокій в часи смертельних небезпек – читайте в інтервʼю із пастором Віктором.

Коли і за яких обставин ви евакуювалися на Закарпаття?

 

Навесні 2014 року ми активно допомагали підрозділам ЗСУ, які прибували у наш район. Допомагали бійцям батальйону «Айдар», брали участь в облаштуванні блокпостів. Забезпеченість військових підрозділів на той час була низькою, тому ми допомагали їм продовольством, одягом та взуттям. Готували й розвозили їжу, деякі будівельні матеріали тощо.

 

Але розвиток подій на Луганщині важко було спрогнозувати. Тоді військові не могли гарантувати, що вони втримають нашу територію. Залишатися й чекати ворогів після щільної співпраці з ЗСУ було небезпечно. Тому, порадившись із церквою, ми вирішили виїжджати на Закарпаття.

Раніше ми тут ніколи не були. Приєдналися до церкви, в якій доти нікого не знали. Обласний пастор Луганщини дав телефон обласного пастора на Закарпатті. Ми зідзвонилися і переїхали.

 

Що було далі?

 

У Сваляві приєдналися до помісної церкви «Благодать». Відвідували зібрання та всі церковні заходи. Дружина почала служити у хорі. Я проповідував, і згодом мене обрали другим пастором церкви. Діти теж активно долучилися до різноманітного церковного життя.

 

Чи було розуміння, що колись війна торкнеться вас і у Сваляві?

 

Було. Ще до початку вторгнення ми обговорювали різні варіанти розвитку подій. І не лише обговорювали, але певною мірою і готувалися. Під керівництвом старшого пастора Івана Кондора ми обладнали церковні приміщення та помешкання віруючих для прийому переселенців. Це дуже послужило в часи кризи.

 

Знаєте, нещодавно ми із братом Степаном Козодоєм були у волонтерській поїздці на Донеччину. Возили допомогу братам у Костянтинівку. На зворотному шляху відвідали церкви у звільнених містах. Як свідчили тамтешні брати, повномасштабне вторгнення захопило їх зненацька. Вони були непідготовлені.

 

Тоді ми ще більше утвердилися у важливості того, що готуватися до найгіршого було необхідним і мудрим рішенням.

 

Чи була спокуса у вас чи в Івана уникнути мобілізації?

 

Насправді-то, одне «уникнення» у нас вже було. Якось Іван прийшов і каже: «Мені зателефонували з центру комплектування і сказали, щоб я з’явився». Я сказав сину, щоб він не реагував на дзвінок, аж поки не отримає повістку особисто. Чи того дня, чи наступного, зателефонували й мені. Тож сам я пішов до центру комплектації. Уже там мені вручили повістку попри те, що я є пастором. У призначений час, а це була неділя, я мав з’явитися з речами.

Я зібрав усе необхідне і прибув на місце. Почалося шикування. Тоді керівник центру назвав моє прізвище, а потім сказав: «Що ви тут робите?» «Прийшов із речами згідно з повісткою», – відповів я.

Він завершив наш короткий діалог лаконічно, по-війському: «Забирайте свої речі і йдіть займатися тими справами, які робите».

 

Здалося, що хтось за мене поклопотав. Хоча я нікого про це не просив. Я прийняв це і повернувся до свого повсякденного служіння в церкві.

 

Як ви сприйняли повістку сина?

 

У нашій родині ми дійшли згоди щодо цілковитої довіри свого життя та життя наших дітей Господу за будь-яких обставин.

 

Християни ж приносять немовлят до Господа, щоби Він благословив їх та зберіг. Тож варто й дорослих дітей цілком довірити Йому.

На ці роздуми мене наштовхнула загибель племінника моєї дружини, Анатолія Бережного. Він потрапив під мінометний обстріл російських військ 6 березня 2022 року, коли супроводжував евакуацію цивільних людей з Ірпеня. Чому він там опинився, нащо він цим займався? Бо так був вихований – у дусі служіння Господу і людям.

 

Тому і наш Іван не ховався від мобілізації. Коли він отримав повістку, ми довірили ситуацію Господу. І наша цілковита довіра полягала в тому, що Івану буде добре будь-де, аби у Божих руках і по Божій волі.

Що змінилося в сім‘ї після призову?

 

Після мобілізації сина змінилися акценти в наших молитвах. Центром наших прохань, нашого родинного переживання став Іван. Де він? Хто поруч із ним? Як йому зараз? – ці та багато інших запитань турбували нас і спонукали палко молитися про нього.

 

Він отримав поранення у бою. Як ви про це дізналися? Що відчували?

 

Іван не виходив на зв’язок впродовж двох діб. Але, на диво, я чомусь не відчував особливої тривоги. Хоча нам, звісно, страшно було думати про труну, обгорнуту прапором України. Але свідомість шукала інших причин відсутності зв’язку: телефон розрядився чи пошкоджений, в їхньому місці зник зв’язок або є інші технічні причини. Разом із тим, я почав обережно молитися: “Господи, якщо ти вирішиш провести мене через втрату сина, бо ж Ти й Сам колись пройшов цим шляхом, – то нехай буде так, як Ти вирішиш”.

 

Потім, коли Іван вийшов на зв’язок, ми дізналися, що він був поранений у своєму першому бою на південному напрямку. Він нахилився над пораненим побратимом, щоби надати йому допомогу, і в цей час сам отримав поранення. На фото, яке Іван надіслав, він виглядав виснаженим, був у крові. Але ж син залишився живим і був притомним. Ми знову подякували Господу за Його охорону і той шлях, яким Він веде Івана.

 

 Де Іван зараз?

 

Після госпіталя та відновлення, Іван повернувся у військо. Якийсь час був на ротації свого підрозділу на Київщині. А буквально сьогодні він відбув на наступну позицію. Де буде далі – поки невідомо.

 

Які воєнні випробування є найважчими для вашого сина у зоні бойових дій?

 

Найболючіше бачити прогалини в організації самого війська. А ще Іван говорить: «Один із найбільший страхів, що є на фронті – залишитися самому. А причин достатньо: або ворог зайде із флангу і знищить, або ми будемо переходити, а я не почую команду».

 

Як батько, який проходить такі обставини, підбадьорте християнські сім‘ї, що проживають подібне.

 

Найбільшим потішенням є Божі обітниці для нас та для наших дітей, які знають Господа.

 

Також варто пам’ятати наші обіцянки Господу – як колись ми посвячували наших дітей Йому. Це допомагає нам по-справжньому довірити наших дітей під Божу опіку. Ми ж не знаємо книги життя – ні своєї, ні наших дітей. На якій сторінці ми живемо зараз, коли буде остання? Ось тут і потрібна цілковита довіра до Господа. Ніхто не може гарантувати безпеку свого життя ні на війні, ні у цивільному житті.

Така цілковита довіра на практиці є потужним свідченням для ближніх. І в церкві, і за її межами. Бог є нашої підтримкою і охороною у важкі часи. Він і допомагає нам долати ці випробування.