Почуття провини
Коли говоримо чи думаємо про випробування, то найчастіше постають асоціації з чимось раптовим, зухвалим, нагальним, що вривається у спокійне життя, збиває його ритм, вимагає зусиль, ресурсів, нервів. І лише одиниці здатні визнати, принаймні перед собою, що самі є джерелом і пусковим механізмом проблем та випробувань.
Якщо провести паралель із навчанням у школі, то можна сказати, що ми дозволяємо собі не виконувати домашніх завдань, не соромимося списувати у сусіда, лінуємося повторювати вже вивчений матеріал чи відкладаємо до дедлайну виконання довгострокових завдань.
Якщо ж у школі ще можна уникнути покарання за невивчені уроки, то життя – суворіший і вимогливіший учитель. Воно випробовує нас, перевіряє на міцність, вимагає сплати по рахунках.
Усі ми час від часу робимо вчинки, які варті покарання. Від осудливого хитання головою до різочки. Окремі заслуговують (за рішенням суду) на штрафи, ізоляцію чи виправні роботи. В особливих випадках – на довге ув’язнення або смерть. І всі ми, без винятку, намагаємося уникнути покарання: від дворічного малюка, що безсоромно перекладає провину за розбите горнятко на бабусю, до чиновника у керівництві держави, що привселюдно говорить неправду і не червоніє. Та що там казати, домашні улюбленці, вчинивши шкоду, ховають очі від господаря!
Такий стан речей не новина. Історія цивілізації рясніє прикладами «втечі від відплати».
У раю, після гріхопадіння, на пряме запитання Бога: «Чи ти не їв із того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв?», Адам викручується: «Жінка, що дав Ти її, …вона подала мені…» Мовляв, я – ні при чому, опосередковано винна жінка, а безпосередньо – Ти, навіщо було таку давати?
Після вбивства Авеля Каїн каже про брата: «Чи я сторож йому?» (Бут. 4:9). Яків, рятуючись від помсти Ісава, кидає рідний край і прямує до дядька в Харан (Бут. 27). Мойсей втікає до мідіянського краю, щоб уникнути покарання за вбивство єгиптянина (Вих. 2). Йона, не послухавши Бога, планує заховатися від Його лиця на другому кінці світу (Таршіш лежав аж за Гібралтаром, за 3 000 км від землі Ізраїлю (Йона 1:3).
Залишмо за межами роздумів тих, хто отримав зовнішнє (від людей) покарання. А що сталося з тими, хто уникнув? Жили довго і щасливо? Зовсім, ні!
Каїн в очікуванні відплати був просто паралізований страхом. І навіть отримавши від Бога «охоронну грамоту» – знак на чолі, – не заспокоївся. Саме він розпочав зводити міста – поселення з оборонними укріпленнями від ворогів – дійсних чи уявних (Бут 4:17).
Яків через двадцять років добровільного вигнання тремтів перед зустріччю з Ісавом і намагався «задобрити» його щедрими подарунками (Бут. 33).
Братів Йосипа і через п’ятнадцять років гризло сумління, не давав спокою негідний вчинок із братом. Це стало зрозумілим, коли у звинуваченні в шпигунстві проти єгиптян вони вбачають відплату за продаж сина Рахілі (Бут. 42). Більше того, навіть отримавши прощення Йосипа і живучи родиною під його опікою у краї Гошен, сини Якова не позбулися внутрішньої напруги. І по смерті голови роду Яковичі кинулися в ноги Цофнат-Панеахові, як назвав Йосипа фараон (Бут. 41:45), повторно благаючи прощення. Хочеться вірити, що слова Йосипа: «Не бійтеся, бо хіба ж я замість Бога? Ви задумували були на мене зло, та Бог задумав те на добре, щоб зробити як вийшло сьогодні…» (Бут. 50:19-20), нарешті подарували його однокровним спокій і безтурботність.
Стан серця, коли людина не має спокою за давно вчинений прикрий, ганебний чи кримінальний вчинок називається почуттям провини.
Австрійський психоаналітик, дарвініст Фрейд та його послідовники називали це почуття деструктивним, таким, що заважає життю.
На сьогодні існує сотні порад, як позбутися почуття провини, іншими словами кажучи, як приспати своє сумління, бо внутрішнє наше мірило моральності учинків – совість – дане Богом людині, щоб бути дороговказом у виборі між добром і злом.
І муки совісті можуть бути пекучішими, ніж матеріальні втрати чи фізичні страждання.
Зізнання багатьох в’язнів свідчать, що покарання від людей: ув’язнення, виправні роботи, штраф, тобто повернення боргу суспільству, вивільняє засудженого від внутрішнього болю, дає заспокоєння. Натомість ті, хто втікав від правосуддя, часто через роки приходять і самі віддаються у руки закону, знесилені боротьбою із «привидами минулого», очікуванням викриття і покарання.
Дивовижно влаштована людина. Мало хто пізнав своє серце аж до глибин. Ми можемо спіткнутися на життєвому шляху, виявити слабкодухість, жадібність, боягузтво чи марнославство, та світлий промінчик у середині нас поставить це на карб, тривожитиме і дошкулятиме доти, доки не докладемо зусиль, щоб виправити ситуацію. У Посланні до Якова 3:2, в перекладі Турконяка читаємо:
«Адже всі ми багато грішимо». Однак коли людина визнає свою провину і бере відповідальність на себе, – це вияв дорослості і правильних моральних орієнтирів.
А коли чоловік із тягарем провини приходить до Христа і складає свій гнітючий багаж до Його ніг, визнаючи свою гріховність і благаючи прощення, – це свідчення повернення творива до свого Творця. Плоду до Першопричини, краплиночки до Джерела, блудного сина до люблячого Батька.
Нам не дано передбачити, що день прийдешній нам готує, та перебування із Богом і в Бозі дарує надію, що «кров Ісуса Христа очистить від усякого гріха».
Наталія Басараба, Рівненська обл.