Капелан Сергій Наюк: Покора Божому поклику – над усе
Сергій Наюк звершує дияконське служіння у луцькій церкві «Дім Євангелія». Навчається за програмою «Пасторсько-капеланське керівництво» у Київській богословській семінарії. З дружиною Раєю виховують п’ятеро дітей. Другій рік поспіль має служіння капелана у Збройних силах України.
У нашім спілкуванні з Сергієм Анатолійовичем ми зосередилися на капеланстві, аби дізнатись, що змусило чоловіка з досвідом церковного і позацерковного служіння знову сісти за парту та взятися за навчання.
Чому капеланство? Що привело чи наштовхнуло Вас до такого рішення?
Два роки тому, у 2016 році, я був на Місіонерському форумі і молився: «Боже, покажи мені, де Ти хочеш мене бачити». Під час форуму проходили семінари за різними темами. Був семінар і про капеланське служіння. Та зізнатися, особливого бажання бути на цьому семінарі я не мав. Проте під час форуму через різні обставини Бог особливо промовляв до мого серця. І я зрозумів, що можливо капеланство – це якраз те служіння, до якого мене кличе Бог.
На форумі до мене підійшов один брат, розповідаючи про те, що капеланство потребує допомоги. Потрібен хтось, хто може поширювати Євангеліє. Він дав мені свій номер телефону.
Звісно, я не зателефонував йому найближчими днями. Повернувшись додому, я молився кілька днів, роздумував, наскільки ця думка може бути від Бога, дивився свідчення інших капеланів в Інтернеті. Та з кожним днем відчував, як моє серце ставало прихильнішим саме до цього служіння.
До того ж, щоб стати капеланом, потрібно виконати певні вимоги: людина має бути служителем з досвідом не менше трьох років, мати рекомендації від пастора та підтримку церкви, також свою згоду повинна дати дружина (якщо чоловік одружений). І найважливіше – має бути покликання від Господа. У моєму випадку зійшлися разом усі ці пункти. З того часу я став виконувати капеланську працю.
Чи охоче Вас підтримала дружина, церква і пастор?
Яка дружина буде в захваті, коли її чоловік їде на війну?! Адже є серйозна небезпека для життя та здоров’я. Але ми молилися, вона молилася і погодилася з моїм покликанням.
Щодо пастора, то ми разом з ним були на Місіонерському форумі. Я йому розповів про бажання зайнятись капеланським служінням. Його реакція була зворушливою – він ледь не заплакав. Ми помолилися і він благословив мене. Звісно, я дуже стичло все розповідаю.
Перед кожною моєю поїздкою у зону бойових дій церква молиться за мене та благословляє. Взимку, коли їхав до військових на Різдво, діти нашої недільної школи (близько 400 дітей) приготували привітальні листівки для солдат. Це служіння надихає усю церкву і вона є для мене великою підтримкою.
Чи траплялися Вам ті, хто не розуміє Вашого служіння – чому їдете на фронт і що там робите? Що Ви їм відповідаєте?
Звісно, є ті, хто не розуміє, не погоджується. І в моїй церкві є брат, який був категорично проти служіння капелана. Проте ми з ним багато розмовляли, зустрічались і в решті-решт порозумілися.
Якось я почув думку, що це питання не стільки стосується доктрин, як особистого пізнання Бога. Завжди будуть ті, хто дотримуються кардинально протилежних поглядів. Не думаю, що потрібно когось переконувати. Потрібно насамперед прислухатись до власного сумління, не переступати його. І водночас не засуджувати протилежні погляди в цьому питанні. Апостол Павло пише: «те, чого ви досягнули, в тому і перебувайте». Якщо у своєму християнському житті я дійшов до такого розуміння, то я хочу на цьому стояти і виконувати волю Ісуса Христа, а не якісь свої бажання.
Напевне Вам часто ставлять провокативне питання: «Як би Ви вчинили, якби для захисту ближнього Вам довелося взяти до рук зброю?»
Згідно з Кодексом капелана та відповідно до норм міжнародного гуманітарного права капелан не повинен застосовувати зброю. Якщо ж таке трапиться, це означає, що людина не може продовжувати служити капеланом. Застосовувати зброю, щоб захистити себе, я точно не буду. Але знаю випадок, коли поруч з капеланом були поранені солдати, ворог наступав, і капелану потрібно було або залишити людей там, а самому рятуватися, або стріляти, аби їх захистити. Капелан вирішив застосувати зброю. Він врятував поранених, вивіз з-під обстрілу, але після того був змушений попрощатися з капеланством.
Самі ж воїни не хочуть, щоб капелан був, як один із них. Вони хотіли би бачити поруч людину, яка б молилася за них, була заступником перед Богом. Тобто солдати теж не підтримують того, щоб капелан був воїном зі зброєю в руках.
Які риси характеру важливі для капелана? Яким повинен бути капелан?
Думаю, що це ті ж характеристики, які стосуються будь-якого служителя, а не лише капелана. Насамперед, капелан має бути слугою, у нього – серце служителя. Капелан повинен розуміти, що він тут для того, щоб послужити людям. Бути поруч з людьми у їхніх складних обставинах, молитися за них, допомагати духовно та фізично там, де це можливо.
Звісно, в різних країнах є різні підходи до роботи капелана. Наприклад, в США капелани мають офіцерські звання, то навряд чи вони разом з рядовими солдатами чистять картоплю. У нас поки що інша ситуація. Для того, аби ближче познайомитися з воїнами, аби побудувати гарні стосунки, варто допомагати їм у щоденних справах. Чи картоплю чистити, чи дрова рубати, чи траншею копати. Я так роблю. І коли налагодились гарні стосунки, то можна вже про Бога розповідати. Коли люди мене знають, то зовсім інакше ставляться до моїх слів. Зникає настороженість, з’являється довіра. Бійці із задоволенням приймають плеєр з Новим Заповітом чи картки з молитвами.
У чому Ви бачили Божий захист і турботу у зоні бойових дій?
Є надто багато випадків, які дають зрозуміти, що лише Бог міг врятувати чи саме так спланувати обставини. Молитви вдома сильно відрізняються від молитов на війні. І коли молишся за Божий супровід, а потім бачиш Його дію, то це дуже зміцнює і надихає.
Я не потрапив у гарячу фазу війни, капелани, які були, наприклад, в Донецькому аеропорту, можуть розповісти більше. Але і зараз я часто бачу, як Бог діє. Одного разу сталася сильна пожежа, схоже, що то була диверсія, тому що підпал стався за сто метрів від складів з боєприпасами. Була спека, сильний вітер в сторону складів, горіла суха трава висотою по шию, почали горіти ящики зі снарядами. Пожежу вдалось загасити з мінімальною шкодою за кілька метрів від складу. Тоді командир дивізіону секунд 20 дивився мені очі в очі. Я спочатку не зрозумів, чому він так дивиться. Пізніше у розмові він пояснив, що зрозумів, то був порятунок від Господа. Після тієї ситуації він запросив звернутися проповіддю перед строєм та відкрилися двері для інших капеланів в цей дивізіон.
Що і хто для Вас є найбільшою підтримкою у служінні капелана?
Великою підтримкою для мене є мій пастор. Та головне, що у серці є розуміння того, що я знаходжуся у волі Божій, що я відгукнувся на Його поклик. Пригадую слова одного з наших капеланів – Леоніда Кравця, який пройшов Донецький аеропорт: «Ви гадаєте, що я є настільки хорошим від того, що приїхав сюди служити? Коли б не Христос, мене б сюди ні українська, ні російська армія не загнали».
От таке розуміння Божого керівництва мене підтримує, а не політичні чи патріотичні чинники. Все інше відходить на другий план, коли є розуміння того, що над усім стоїть покора Божому поклику, в якій я залишаюся, і це той напрям, в якому я рухаюся…
Альона Ткач,
Київська богословська семінарія