Капелан Олег: «Головне – не тікати від голосу Божого, як Йона»
Ми дочекалися повернення Олега із зони бойових дій, щоб поставити йому кілька запитань про служіння, яке починається за блокпостами Донбасу. Вдома на нього чекають дружина і четверо маленьких дітей: однорічний син і троє доньок. У свої тридцять два батько багатодітної родини почув Божий заклик і підкорився йому. Взявши в дорогу необхідні речі, благословення церкви й дружини, вирушив на Схід благовістити…
Чому обрали для капеланської праці територію війни?
Ми з дружиною переживали, що гинуть хлопці. Я постійно думав, чи є там капелани, які б могли розповісти їм Євангеліє. Коли відбувалися сумнозвісні події під Іловайськом, ми з дружиною роздумували, як нам жити в цих подіях? І дружина запропонувала закласти піст, аби Бог пролив світло, що нам робити в умовах війни в нашій країні. Наступного дня з Інтернету я дізнався, що шукають військових капеланів для поїздок в АТО. Зателефонував за вказаним телефоном і сказав, що бажаю їхати. Це було наше сімейне рішення, яке ми прийняли у серпні 2014 року. Потім розпочалася моя підготовка. Спочатку ми з командою їздили як волонтери, розвозили гуманітарну допомогу і спілкувалися з людьми. Згодом Бог дав нагоду їздити безпосередньо у військову частину і залишатися там жити.
Ви побували в Пісках, у Донецькому аеропорту та інших гарячих точках. Чи вважаєте себе сміливцем?
Є капелани, які йдуть на передову, а є ті, які працюють у тилу. Я працюю на передовій. Але цього разу Бог не пустив мене в Дебальцеве. Я просився, але не зміг заїхати: в танку не було мені місця, а колісний транспорт не їхав.
Я ніколи не планував їхати в Донецький аеропорт. Якось один капелан, який збирався до поїздки туди, запитав: «А ти поїхав би туди?» Він так просто запитав, не чекаючи відповіді. Я розумів, що не хочу їхати в аеропорт, і став над цим роздумувати, молитися. За тиждень я сказав, що готовий. І поїхав. Бог готує поступово, не треба, щоб ти був якийсь Рембо чи великий проповідник Сперджен. Бог використовує нас, простих людей, для служіння. Основне – щоб ми були готові до того, куди нас поведе Бог.
Що бачили в Донецькому аеропорту?
Бачив смерть, поранених, понівечені тіла. Одного разу я схилився над хлопцем, у якого було смертельне поранення в голову. Медики мені сказали: «Це вже твоя робота, капелане». Він ще дві години дихав, а я просто біля нього стояв. Кілька разів я продиктував йому молитву покаяння, але не знаю, чи чув він мене. Пізніше я довідався, що його звали Андрій, він із м. Черкаси і йому – 24 роки. Коли я приїхав додому, в Інтернеті знайшов його похорон.
Чи відкриті солдати до Божого Слова?
На передовій так, в тилу – ні. В тилу вони неначе на курорті: їдять, п’ють, сплять і все. Ось я повернувся з Артемівська, там в тилу дуже складно свідчити про Бога, а коли був у Донецькому аеропорту, – там хлопці відкриті. Вони самі цікавляться, що і до чого. Хоча нещодавно в Артемівську один хлопчина звернувся до мене, щоб звільнитися від окультного впливу. Коли він їхав із дому, окультна залежність перейшла на його брата і маму. Він дуже хвилювався, навіть звертався до екстрасенса. Я йому сказав, що Єдиний, Хто має силу звільнити його, – це Ісус Христос, що треба покаятись у своїх гріхах і стати під Божий захист. Цей хлопець впав на коліна просто біля танка, де всі ходять, і ми молилися.
У чому ще полягає ваша праця?
Духовна, психологічна, моральна підтримка. Капелан звершує служіння примирення, так як апостол пише: «Бог примирив нас Ісусом Христом і дав нам служіння примирення» (2 Кор. 5:19). Також капелан для солдатів і вантажник, і медик, і просто помічник. Щодо медичної допомоги, то завдання капелана полягає у тому, щоб надати першу медичну допомогу пораненому і передати його лікарям. Розумієте, є червона, жовта і зелена зона. Червона – це територія під кулями, під вогнем. Жовта – це зона, яка вже має певне прикриття, а зелена, – де взагалі немає вогню. Капелани працюють у червоній і жовтій зонах, а в зеленій уже є медики.
Суть капеланської праці в тому, щоб бути поруч із солдатами. Коли мені давали місце для ночівлі в офіцерському штабі, я вибирав намет із солдатами. У них увечері може виникнути маса запитань, на які треба відповісти. Також я з ними молився і читав їм на ніч Біблію. Перед дорогою, коли давали місце в кабіні водія, я сідав до запиленого кузова разом із солдатами. Часто християнська поведінка здатна впливати на оточення значно більше, ніж слова. Я не займаюся промиванням мізків – для цього є політкомбати.
Чи отримували Ви прямі Божі відповіді на особисті прохання?
З Артемівська на Дебальцеве виїжджало в бій багато танкових екіпажів, але перед кожним виїздом ми молилися. Перед самісінькім виїздом керівництво давало наказ глушити мотори, і один з командирів казав: «Давай, капелане, – твій час!» Усі хлопці вилазили з танків, і ми молилися, спочатку вони повторювали за мною молитву «Отче наш», а потім кожен молився своїми словами. Бог так дав, що ніхто з них не загинув і не був поранений. Я так і молився: «Боже, для слави Твоєї прошу зберегти кожного з них, кожен екіпаж, кожного хлопця від міни, від снаряда, від кулі». Танки їхали мінними полями, їх підбивали, та вони якось проїжджали. Бог зберіг їх усіх. Вони їхали вночі і знали, що перед ними – мінне поле. Один танк наїхав на протитанкову міну, а вона не спрацювала. Бійці навіть сфотографували її і зателефонували мені, щоб розповісти про це. Вони реально пересвідчилися, як Бог працює. Не можна визначати успіх духовної праці за кількістю покаянь – Бог працює над людьми.
Які проблеми тривожать бійців найбільше?
Найбільше їх непокоїть питання, чому Бог допускає це кровопролиття, це зло, що прорвалося в Україну? А також їх непокоїть, чи не гріх, коли вони вбивають? Вони знають заповідь «Не вбивай». Моя позиція у цьому питанні така: обороняти країну необхідно, адже вони захищаються і захищають інших, вони не загарбники. Стояти на сторожі, захищати свій дім і родину – це не гріх. Вони виконують наказ. Однак якщо почнуть знущатися з полонених, катувати, якщо почнуть вбивати місцеве населення або займатися мародерством – оце вже гріх. Часто, коли солдат стає свідком загибелі друга, він озлоблюються, тому коли до рук йому потрапляє полонений, він запалюється гнівом.
Ви ризикуєте життям. Чи передбачені у державі для Вас пільги у разі лікування або ж якісь виплати для сім’ї?
Ні, я працюю на волонтерських засадах. Держава не бере на себе жодної відповідальності. Але військове керівництво радіє, коли ми перебуваємо із солдатами. Але, на жаль, я не можу постійно бути з бійцями, бо вдома я працюю на роботі. Для того щоб я цього разу поїхав на Схід і не втратив місце роботи, за мене відпрацьовує брат.
У чому полягає ваше служіння вдома?
У навчальних закладах я проводжу зустрічі зі школярами, читаю лекції про шкідливі звички. У церкві веду малу молитовну групу. Я не пастор і не диякон. Наразі проходжу у церкві випробувальний термін на служіння диякона.
Окрім моїх поїздок на Схід, я хочу нести Євангеліє тим, які повертаються звідти додому. Сьогодні церкви особливо мають зосередитися на праці з тими, хто повертається із зони АТО. Я зустрів хлопців одразу після повернення з Дебальцевого – вони масово пішли в запій, адже після пережитого у них травмована психіка. Коли наступного дня я прийшов до них з надією, що вже протверезіли, вони все ще не припиняли пиячити. Із цим усім вони повернуться додому, в родини… Тож церкви повинні з цим працювати.
На багатьох молодих християн уже чекають повістки. Хтось тікає за кордон, хтось готовий відсидіти за відмову від призову. Що ви порадите?
Якщо ти шукаєш Бога, то коли прийде повістка, приймеш її як від Бога. Ти ладен іти туди, куди тебе веде Господь. Я не беру в руки зброю, але можу бути кухарем, можу дрова колоти або ж бути капеланом. Війна – це найгірше, що може бути. Там – беззаконня, темрява, тому Божі свідки на війні – це немов крихітне світло, промінчики серед пітьми.
Також можна пройти тактичну медицину і допомагати медикам. Бути водієм на швидкій. Ми можемо бути корисними. Наша людська натура шукає стабільності – там її немає. От війна скінчиться, люди повернуться назад, як тоді дивитися їм у вічі і проповідувати Євангеліє? Ти заховався, злякався. Я пацифіст. Є капелани, що беруть зброю в руки, і є ті, що не беруть. Я зброю не беру. Але не треба тікати, не треба боятися. Треба шукати Бога у своєму житті.
Я вважаю, якщо прийшла повістка, треба закладати піст і молитися. Бог контролює абсолютно все, в нашому житті нема випадковостей. Йому підкорюється все. Бог всемогутній, і Він допускає.
Розвінчайте цей міф, що краще відсидіти, ніж іти на війну. Якщо оголошується воєнний стан у державі, тюремників формують у спеціальні батальйони і просто кидають як «м’ясо», щоб побачити вогняні точки противника. Таке було під час Другої світової війни.
Це ж невідомо чия війна. Реакцію людей можна зрозуміти…
Скажу відверто, я читав Біблію і нічого про АТО там не знайшов: не моє це діло – знати, чому Бог допустив це. Моє діло сьогодні в тому, щоб їхати і свідчити хлопцям. Я не знаю, скільки це ще триватиме. У Ліни Костенко є такі рядки, які мені припали до душі: «Єдине, що від нас іще залежить, – це життя прожити як належить». Дуже хочу прожити своє життя як належить.
Я ніколи не служив в армії, бо не військовозобов’язаний. Це ж Бог кличе. Невідоме завжди лякає, але не хочеться тікати від Божого повеління, як Йона, щоб потім ганебно повернутися. Є хвилювання, але з Богом – куди завгодно. Я просто маленька частина великого Божого плану і радий тому, що Бог довірив мені таку честь – бути з військовими і перед військовими представляти Бога.
Я не підтримую війни, я підтримую солдатів. Мені, як і всім, важко зрозуміти, чому Бог допускає смерть цих хлопців. Але розумію: хто я такий, щоб дискутувати з Богом? Тому те, що я можу робити за Його повелінням для спасіння їхніх душ, я роблю, а все інше вирішує Бог.
Головне – не тікати від голосу Божого, як Йона. Якщо Бог кличе, треба йти.
Спілкувалася Людмила Жакун