Іван Огієнко: «Служити народові – то служити Богові!»
Сьогодні ми маємо достатньо перекладів Святого Письма українською мовою, здійснених, можливо, навіть дещо зрозумілішою для зрадянізованого, зрусифікованого читача мовою, аніж переклад Івана Огієнка. Однак саме він лишається одним із найкращих, наймилозвучніших перекладів. «Пропливе багато років, але кожного разу, коли ми будемо сидіти в роздумуванні над Святою Біблією, – писав євангельський письменник Михайло Подворняк, – ми згадаємо, що нам її подарував рідною нашою мовою професор Іван Огієнко – Митрополит Іларіон, і в серці своїм ще і ще подякуємо йому за це».
14 січня 2022 року виповнюється 140 років від дня народження та 50 років від дня смерті видатного перекладача Біблії. Іван Огієнко – постать надзвичайно багатогранна – політичний, громадський та церковний діяч, мовознавець та історик, письменник і педагог. Народився 14 січня 1882 р. в Брусилові Київської губернії у бідній селянській родині. Був шостою дитиною у сім’ї. Навчався в Острозькій гімназії, Київському університеті Св. Володимира та Вищих педагогічних курсах. Шлях у науку для молодого І. Огієнка почався із перешкод через його «сепаратистські» погляди стосовно імперії. Та 1911 р. його таки зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира, а 1915 р. молодий вчений почав читати перші самостійні лекції.
У роки боротьби за українську державність Іван Огієнко прагнув українізувати вищу освіту в Україні. 1918 р. професора призначили ректором українського університету у Кам’янці-Подільському, який він, власне, заснував та розбудував. Наступного року Іван Огієнко, не залишаючи ректорської праці, очолив Міністерство народної освіти, а згодом Міністерство віросповідань в уряді Української Народної Республіки.
Цей дуже складний час у житті України і вченого позначимо двома прикладами великої посвяти і жертовності самого діяча та всієї його сім’ї. Відтискуваний більшовиками український уряд єдиним виходом убачав тимчасову еміграцію. Проти цього рішуче виступав міністр віросповідань І. Огієнко. Він вважав, що уряд не може залишити народу й держави, бо втратить свій авторитет. Емоційно та переконливо І. Огієнко доводив, що потрібно боротися до кінця. Попри це було ухвалено рішення залишити Україну, І. Огієнка ж призначили Головноуповноваженим уряду УНР, який мав залишитися в Кам’янці-Подільському. Міністр намагався налагодити роботу і зберегти урядовий апарат до повернення інших очільників держави. Він перебував у прифронтовому місті, де час від часу змінювалися сили ворожих польської і більшовицької армій.
Перебуваючи у Кам’янці-Подільському, І. Огієнко отримав чималий гонорар від видавця його підручників. Оскільки українські гроші стрімко знецінювалися, прихильний єврейський банкір запропонував міністру обміняти їх на стабільнішу валюту. На заваді цьому стала дружина політичного діяча – Домініка: «Українському міністрові не пристало збувати своїх рідних грошей. Про виміну грошей одразу довідається весь Кам’янець, а це викличе грошову паніку, бо ж сам міністр збуває свої гроші»[1]. Так із повагою згадував Іван Огієнко про свою дружину по її смерті.
Захоплення більшовиками Кам’янця-Подільського змусило І. Огієнка наприкінці 1920 р. тікати до Польщі. Сім’я, в якій було троє дітей, втратила всі гроші і майно. Життя в еміграції позначалося частими переїздами (Тарнів, Винники під Львовом, Варшава), малими заробітками та наглядом поліції. Саме тоді, будучи без засобів до життя, без підтримки однодумців, у непевній політичній обстановці Іван Огієнко почав перекладати Біблію. А перекладацька праця потребувала часу, затрат і зовсім не віщувала жодних компенсацій, окрім морального задоволення. Фактично, двадцятиліття, яке І. Огієнко присвятив перекладу Біблії, – найскладніший у його житті час із матеріального, соціального та емоційного погляду.
Вчений вважав, що переклад Святого Письма є його обов’язком перед своїм народом. Перебуваючи у самому вирі націєтворчих подій, вчений, як ніхто інший, розумів наскільки Біблія літературною мовою є важливою для духовного формування українців.
Усвідомлюючи мову як один із наріжних каменів формування людини, І. Огієнко написав працю «Наука про рідномовні обов’язки», в якій важливу роль в утвердженні рідної мови надав сім’ї, церкві та школі: «Кожна віра міцніше зв’язана з рідною мовою народу, бо рідна мова – то основний родючий ґрунт кожної віри. Рідна мова – шлях до Бога… Народ, що слухає Служби Божі в нерідній йому мові, подібний до в’язня, що любується світом Божим через в’язничні ґрати… Церковні проповіді треба виголошувати тільки рідною мовою вірних, бо тільки вона найглибше промовляє до душі слухачів і найкраще будує їх для добра… Церква мусить пильно дбати, щоб дати своїм вірним переклад цілої Біблії на таку зразкову соборну літературну мову, щоб на ній мовно виховувався цілий народ…»[2]. Саме такий переклад Біблії І. Огієнко мріяв дати своєму народові.
Суспільні перипетії, постійна зосередженість на державних справах не давали такої можливості. Перекладацьку роботу над богослужбовими текстами зміг почати лише 1920 р., а над біблійними текстами – 1922 р. До 1936 р. І. Огієнко завершив роботу над Новим Заповітом.
Потребу у Біблії українською мовою гостро відчували також українські протестанти Галичини та Волині в умовах міжвоєнної Польщі. Баптистський пастор і письменник Левко Жабко-Потапович та єпископ Української євангельської реформованої церкви, що у 20-х роках набула поширення в Галичині, Василь Кузів також шукали можливості дати християнам Слово Боже рідною мовою. Прагнення цих двох протестантів привело їх до Британського і закордонного біблійного товариства, яке запропонувало профінансувати видання наново перекладеної Біблії. Перекладацько-ревізійна комісія, створена 1936 р., мала знайти перекладача. Вибір упав на І. Огієнка. Рекомендація його як перекладача була зумовлена тим, що він: 1) був світським вченим, а отже міг бути об’єктивнішим, ніж конфесійні перекладачі; 2) мав ґрунтовну філологічну освіту, що сприяло б максимально досконалому перекладу; 3) уже мав напрацювання у перекладі біблійних текстів.
Однак утіха від перспектив видання Біблії була затьмарена непоправною втратою вченого. 1937 р., після тривалої хвороби, померла дружина Івана Огієнка – Домініка. Ця мудра і скромна жінка невідступно впродовж тридцяти років спільного життя крокувала поруч із чоловіком непростими житейськими дорогами. За кілька днів до свого відходу у вічність Домініка продиктувала священнику заповіт «До мужа і дітей», де були й такі слова: «Завіщаю своєму мужеві й решту віку свого віддати виключно на гарячу й віддану службу свойому українському народові. Завіщаю йому, щоб він і далі, аж до кінця віку свого, позостався вірним своїм безкомпромісним патріотичним та національним переконанням, хоч би за це йому довелося так само тяжко терпіти, як він досі терпів. Стоючи перед престолом Найвищого, я буду ревно й невпинно молити про полегшення йому цієї тернистої дороги та про здійснення його національних бажань»[3].
То була чи не найтяжча особиста драма, пережита І. Огієнком на еміграції, що зазначали і його супутники у перекладацькій справі[4]. Очевидно саме вона й визначила початок того шляху, що був пов’язаний із чернецтвом. Після смерті дружини І. Огієнко 1940 р. прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (тепер Польща), діставши чернече ім’я – Іларіон. Згодом ченця Іларіона висвятили на єпископа. За чотири роки єпископа Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. У своїй першій проповіді в сані єпископа Іларіон виголосив слова, які стали його життєвим гаслом: «Служити народові – то служити Богові». Пізніше під такою назвою він написав цілу працю, підкреслюючи, що потрібно служити не лише українцям, а всім людям.
Переклад Старого Заповіту І. Огієнко здійснив відносно швидко. «За Старий Заповіт я цвяхом сів з 3 листопада 1936 р. і по 1940 р. щоденно проробляв установлену частину. Усе виготовлене начисто передруковувала Катерина Чайківська. 1 липня 1940 р. я покінчив перекладати всю Біблію». Закінчивши переклад, І. Огієнко передав його представнику біблійного товариства у Польщі пастору Енгольцу.
11 серпня 1940 р. українська православна церква у Варшаві на спеціальному урочистому богослужінні дякувала Богові за те, що митрополит Іларіон (професор І. Огієнко) успішно завершив переклад Святого Письма. Переживаючи у ті хвилини високе духовне піднесення, перекладач не міг навіть уявити, які драматичні події розгорнуться незабаром довкола безцінного рукопису…
Першим сигналом тривоги був несподіваний приїзд до митрополичої резиденції Іларіона в Холмі наприкінці 1940 р. пастора Енгольца. Він повернув перекладачеві одержаний раніше у Варшаві примірник рукопису Біблії, який не встиг переслати до Лондона. Навіть більше, єврей за національністю, Енгольц сам просив порятунку у священнослужителя. Ризикуючи життям, митрополит Іларіон переховував його певний час у себе вдома. Оскільки І. Огієнко не був упевнений, що вдасться зберегти оригінал і дві копії перекладу Біблії в Холмі, знайшов у Варшаві друкарку Софію Сім’янцеву і передав їй один примірник для передруку[5].
«Коли була евакуація з Варшави, німці не дали змоги вивезти речі, і все – у тому числі й джерела до перекладу Біблії – загинуло у військовій завірюсі…» Залишилися напризволяще рукописи і в Холмі. «Саме цього часу п. друкарка врятувала і оригінал і всі копії мого перекладу»[6]. С. Сім’янцева якимось дивом доставила цей вантаж – 20 товстелезних зшитків – до Штрбського Плеса у Словаччині, де у той час перебував І. Огієнко. Відтоді перекладач не розлучався із найголовнішою працею свого життя. «Скрізь, де тільки була змога, я працював над своїм перекладом Біблії, виправляючи мову… Тільки ця праця приносила мені духовне заспокоєння в тяжких і довгих мандрівках по чужих сторонах…», – пізніше згадуватиме він[7].
Переїжджаючи із Словаччини до Швейцарії, І. Огієнко взяв лише перший примірник машинопису. «Його несли ми на собі. І ось цей оригінал і спасся і мандрував далі зо мною», – писав перекладач. Копії, допоміжні матеріали, словники він змушений був залишити в Сан-Пельтені поблизу Відня на збереження знайомому священнику. Та з’явилася нова небезпека втрати усіх напрацювань – у квітні 1945 р. цю територію зайняли радянські війська. До того ж уже п’ять років мовчало біблійне товариство. Зв’язки з перекладачем воно поновило лише 1949 р.
Прибувши до Канади 1947 р., шістдесятип’ятирічний митрополит Іларіон влився в життя місцевого українського православ’я. 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву Канади. Його життя було присвячене не лише духовному опікуванню паствою. І. Огієнко продовжив працювати як вчений і письменник. З під його пера вийшли історичні та мовознавчі дослідження, наукові праці з культури, історії церкви та канонічного права, духовна, художня та філософська література. Чимало праці Огієнко присвятив вивченню української мови та укладанню словників. У різний час він був редактором і головним дописувачем часописів «Рідна мова», «Слово істини», «Наша культура».
А проте найбільшу увагу вчений приділяв своїй «всежиттєвій» праці – перекладу Біблії. Удосконалюючи його за першим примірником, митрополит Іларіон ще раз звернувся до Лондона й повідомив про місце знаходження тих матеріалів в Австрії, яких йому бракувало. 1949 р. офіцери англійської армії віднайшли всі Іларіонові рукописи, збережені у Сан-Пельтені, а Біблійне товариство переслало їх у Вінніпег. Упродовж кількох років тривало редагування та коректування рукопису. Зрештою 12 червня 1962 р., перекладач отримав від Британського і закордонного біблійного товариства три примірники перекладу Біблії українською мовою. Захоплений такою довгоочікуваною подією та успішно завершеною довголітньою працею він писав: «Великий, світлий і радісний день у моєму житті! Ні, – найбільший, найсвітліший і найрадісніший день у всьому своєму довгому і трудящому житті! П’ятдесятилітня моя мрія і тридцятилітня моя робота сповнились, – ось моя всежиттєва праця лежить на столі передо мною: Біблія моєю рідною, мені найдорожчою мовою – мовою українською! Бо ж Біблія – підвалина нашого духовного життя, нашої віри, нашої нації, нашої культури!
Глибоко вірю, що я чесно й старанно задовольнив духовну потребу всього українського народу, – писав Іван Огієнко. – А чого я не доробив, – доробить наступне покоління. Від глибини всього серця передаю свою всежиттєву працю – переклад Біблії на українську мову – всьому українському народові, як найбільшу працю, яку я все життя старанно й вірно робив для нього…
А найбільша хвала Господеві, бо це Він дав мені змогу закінчити цю велику працю Йому на Славу, а всьому українському народові на Спасіння».
Після виходу Біблії у світ Британське і закордонне біблійне товариство визнало І. Огієнка та Л. Жабка-Потаповича своїми пожиттєвими членами. А королева Єлизавета II нагородила перекладача медаллю в пам’ять про її коронацію.
Попри неймовірно напружену спочатку політичну, а потім церковну діяльність Іван Огієнко залишив величезну скарбницю українського слова і думки у численних наукових розвідках, популярних статтях та художніх творах. Усе це стало можливим лише завдяки неймовірній працездатності та працьовитості вченого. Михайло Подворняк, працюючи у друкарні, не раз зустрічався з митрополитом у робочих питаннях. Його спогади проливають світло на повсякденне життя і вдачу І. Огієнка: «Мені надзвичайно було приємно складати до друку його рукописи, знайомитися з характером його письма, бути першим складачем і читачем його глибоких творів. Окрім згаданих часописів митрополит Іларіон здав до нашої друкарні низку своїх книжкових праць таких як «Українська літературна мова», «Українська Церква за час Руїни», «Український наголос»… і багато інших.
Я складав той матеріал на лінотипі, а ввечері, йдучи з праці додому, заносив йому додому складене для коректи. І завжди я заставав його за працею, обставленого різними книжками, словниками, багатьма вирізками з газет та журналів. І тоді була його одинока вільна хвилина, коли він клав на столі своє перо, сідав у м’яке крісло і говорив зі мною. Він знову давав мені якісь нові матеріали для журналу. А потім ми домовилися, що він не потребує сам приходити до друкарні, бо це не було дуже близько, але я завжди по дорозі додому заходитиму до нього… І так я робив. Проходили тижні, місяці, роки, чи то було зимою, чи влітку, чи сльотяних, чи погідних днів, але я щотижня кілька разів був у митрополита, заносив йому нову коректу, а при тому помагав йому в якійсь іншій праці. Інколи нарубав зимою йому дров, відкинув біля хати сніг, а потім ми сиділи біля залізної печі, яка давала дуже приємне тепло, і пили чай. І мені надзвичайно було приємно чути багато чого з минулого життя тієї Великої Людини… приймати від нього добрі поради, відчувати його любляче і добре серце, ніби серце рідного батька.
Інколи я приносив йому першого примірника видрукуваної книжки чи журналу і йшов до його резиденції з тремтінням, бо після друку побачив у книжці якусь друкарську помилку, що сталася з моєї вини. Коли я сказав про цю помилку Митрополитові, намагаючись якось вибачитись, митрополит брав мене за руку і ласкаво казав: «Сину, світ від того не перевернеться!… У мене в Києві ще не таке траплялося»…
Протягом тих довгих років, коли я був пов’язаний працею з митрополитом Іларіоном, мені інколи треба було телефонувати до нього кожної пори дня, а інколи й пізнього вечора. Він також завжди телефонував до мене, навіть уночі, якщо десь виїздив з Вінніпегу, а на мене лишав у друкарні якусь важливу працю, що її треба було викінчити в його відсутности. До нього завжди можна було телефонувати в годині 12-ій вночі, бо він ще тоді сидів над своєю працею, кожного ранку можна було до нього телефонувати в 6-ій годині, бо він тоді вже працював. І я завжди дивувався, звідкіля ця Людина мала стільки сили, стільки бажання до праці? Його робочий кабінет був заставлений книжками, різними словниками, підручниками…
Він очолював велику Українську греко-православну церкву в усій Канаді, читав лекції студентам Колегії Св. Андрея, часто виїздив по широкій Канаді на візитацію своїх громад, а при тому писав і писав.
Безліч разів я приходив в його резиденцію і ніколи влітку я не бачив його на сонці, на відпочинку, а це йому було дуже потрібне… Це була Людина праці і всяке безділля було для нього в’язницею…
Митрополит Іларіон був не тільки державним Мужем, не тільки великим науковцем, істориком, письменником, поетом і ієрархом, але він найперше був Людиною і то в повному значенні того слова. Він міг приймати в своїй митрополичій резиденції найвищих якихось достойників, але одночасно він приймав простих і звичайних людей, хто хотів мати від нього якісь пораду, чи просто отак побачити великого ученого, відомого всім українцям. Для кожного в нього було якесь добре батьківське слово, теплий потиск руки, кожному він, здавалося, міг віддати частину свого серця, своєї душі. Із тими, що мали причину бути радісними і щасливими, він тішився, а з тими, хто був чимось засмучений, Великий Митрополит також сумував.
Пригадую, коли й мою родину навідало горе, умер наш найменший син, а тоді якраз у Вінніпегу відбувався Всеканадійський Собор Української Православної Церкви, на якому митрополит Іларіон головував і був перевантажений справами Собору. Але він і тоді чотири рази просто із засідань Собору телефонував до мене і питався, як ми почуваємося, чи ми не бажаємо, щоб він приїхав до нас, чи не треба нам якоїсь помочі або матеріальної, або моральної. Оце такий був митрополит Іларіон! Велика це була людина, велика і щира душа!»[8]
При всіх своїх важливих наукових і суспільних справах Іван Огієнко зазнав чимало труднощів, поневіряючись і в своїй батьківщині, і на чужині. Підупадало й здоров’я. Про повсякденні реалії емігрантського життя вчений писав Наталені Королеві, українській письменниці, що мешкала в Чехословаччині: «Чим зможу, тим допоможу Вам, хоч тут це не легко зробити. В Канаді доляр дуже дорогий, і дістати його трудно. Тут люди багаті, але вони не завжди чулі на чужі потреби. А ми, «новоприбулі» живемо тут не легко, а то й дуже тяжко. Надто тяжко жити старим. Скажемо, я (маю 76 літ) живу сам один, як палець, – сам собі все роблю, сам собі й варю. Варти не вмію, а треба зварити. Правда, мені все смакує, бо воно приправлене… голодом, іншого ж нема. Сам собі й зашиваю дрібне, бо допомагати нема кому. А взяти кого до помочі я не в силі, бо тут робочі руки – на вагу золота. Це я тільки для того, щоб сказати, що нам, бездомним, скрізь тяжко, – чи в Чехах, чи в Канаді»[9].
Земні поневіряння видатного українця закінчилися 29 березня 1972 р., на 91-му році життя першоієрарх Української греко-православної церкви у Канаді пішов на вічний спочинок.
«Служити народові – то служити Богові» – слова, які стали життєвим гаслом Івана Огієнка, виголошені у проповіді з нагоди його наречення в єпископи 1940 р., супроводжували вченого впродовж всього життя. «Я ввесь час шукав у Святому Письмі головної ідеї світотвору. І я всією істотою своєю переконався, що головне в Святому Письмі – служба ближньому чи народові, і ця служба мусить бути такою, що це ми служимо Самому Богові: і самовідданою, і чесною», – писав І. Огієнко[10].
Ліна Бородинська,
кандидат історичних наук, м. Рівне
[1] Огієнко І. Раз добром налите серце. Рятування України. Київ: Наша культура і наука, 2005. С. 264.
[2] Огієнко І. Наука про рідномовні обовʼязки. Рідна мова. 1936. № 4. С. 161–164.
[3] Огієнко І. Рятування України. Київ: Наша культура і наука, 2005. С. 210.
[4] Жабко-Потапович Л. Життя Церкви. Історичний нарис. Вінніпег, Чікаго: Дорога правди, 1977. С. 36–45.
[5] Тимошик М. «Лишусь навіки з чужиною…». Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження: Наук. видання. Вінніпег – Київ, 2000. 548 с.
[6] Митрополит Іларіон (І. Огієнко). Біблійні студії: Богословсько-історичні нариси з духовної культури України. Т.1. Вінніпег: Наша Культура, 1963. С. 236.
[7] Там само.
[8] Подворняк М. Митрополит Іларіон. Християнський вісник. 1972. Травень-Червень. С. 15–17; Тимошик М. «Лишусь навіки з чужиною…». Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. Вінніпег – Київ, 2000.
[9] Наталена Королева. Життя і творчість у документах та матеріалах (до 120-річчя з дня народження): Збірка документів / Уклад. та автор передмови І. Тюрменко. Київ: Дельфін, 2008. С. 67–68.
[10] Іларіон, Митрополит. Служити Народові – то служити Богові. Богословська студія. Вінніпег, 1965. 119 с.