Чи говорить Індія про Христа?
Якби я у вас запитала, яку країну ви назвете християнською, ви неодмінно назвали б щонайменше дві країни. Однак і серед цих двох ви не згадали б Індії. І, власне, мали б рацію, адже християн у цій державі – трохи більше двох відсотків.
Зараз я поведу вас у словесну мандрівку Індією. І ви побачите дещо дивне. Адже тут, незважаючи на обмаль християн, подекуди є більше християнських храмів, аніж індуїстських. Однак не забігатимемо наперед, а довідаймося про все по порядку.
Ідолопоклонна Калькутта
Це перше місце, яке ми відвідаємо, мандруючи Індією, і де ми сповнимося шокувальних вражень.
Місто наче оповите димом: на дорогах – безліч машин, які їдуть за лишень їм відомим правилами, безупинно сигналячи. Будинки занедбані, ніби минулого тижня тут відбувалися воєнні дії… Дороги і тротуари засмічені вщент, час від часу трапляються величезні смітники. Цілими кварталами, особливо вздовж річки, люди мешкають просто неба, збудувавши криві халабуди з клейонки на випадок дощу. Повітря біля таких поселень невимовно «ароматне» і стійке. Взагалі, запах переслідує усюди! Він якийсь трохи солодкуватий, проте гидкий: такий собі «мікс» із запахів сміття, немитих тіл і храмових пахощів. Немає жодної вулиці, навіть у центрі міста, де б люди не жили на тротуарах, прямісінько тут і справляючи усі свої життєві «потреби». Серед цього бруду періодично можна побачити і мам із немовлятами, які сплять прямо на асфальті, хіба що застеленому тоненькою рядниною. А над усім оцим жахіттям – безліч білл-бордів з яскравою рекламою, розкішними жінками «з обкладинок» із вимитим сяючим волоссям та відгодованими і задоволеними хлопчаками, що смакують «Оrео» (шоколадне сендвіч-печиво). А поміж людей, що живуть просто неба, – дорогі автосалони, з яких періодично (мало не «по тілах») виїжджають блискучі «Лексуси» і «Ягуари».
І це – Калькутта початку III тисячоліття. Можна собі лишень уявити, якою вона була у роки Другої світової війни, коли сюди, почувши Божий заклик, вирішила переїхати тендітна 18-річна албанка – дитина із католицької родини. Тож перше місце, куди ми крокуємо після прибуття, це «Дім Матері Терези» – постійно діючий центр, де живуть і служать бідним її сестри-послідовниці, – а також музей її пам’яті. В ньому ми знаходимо місце, де жила Мати Тереза, – простеньку кімнату площею близько 10 кв. м із дерев’яною підлогою, невеликим ліжком, лавкою і столом. Тут усе лишилося саме так, як було до останнього її подиху. Ця милосердна жінка все своє життя провела в Індії. Вона не цуралася помираючих від страшних хвороб і голоду безхатьків, вона задовольнялася жменькою рису з овочами і казала, що убогі їдять ще менше. Вона була натхнена Божою любов’ю і надихала інших.
Курортний-католицький Гоа
Далі ми подорожуємо цікавим приморським штатом Гоа, достатньо відомим в Україні. Щоправда, більшість українців поняття не має, що це саме штат. Зі слів пісні майже «Голосу країни» Наталі Гордієнко, «…Переліт Київ-Гоа…», а також із модної туристичної реклами вони знають, що це доволі дороге місце екзотичного відпочинку, де можна «доторкнутися» до індійської культури та релігії.
Однак насправді християнських церков у Гоа виявляється більше, ніж індуїстських храмів, тому що вже багато років достатньо велику кількість віруючих у цьому штаті складають католики. Сталося це завдяки Францисові Ксав’єру – іспанцю й дуже відомому місіонеру на Сході, що жив у ХVІ сторіччі і проповідував місцевому населенню їхньою мовою – конкані. Кожне найменше поселення впродовж гоанського узбережжя, що вражає кольорами квітучих пальм та інших дерев на сніжно-білому піску, має свою церкву – постійно діючий католицький храм, якому, скоріш за все, понад 200 років. На дверях одного з таких храмів зворушив напис: «Серце, запалене стосунками з Христом, піклується, щоби передати цей вогонь іншому серцю».
За статистикою, цей штат є чи не найбагатшим з усіх індійських штатів. Над дорогою бачимо плакат із красномовним закликом: «Вбий свою швидкість, а не життя». І здається, цей вислів став гаслом усього гоанського сьогодення: тут зовсім не відчуваєш отої поглинальної, зажерливої метушні, що, наче полум’я, охопила світ XXI сторіччя. Вона ніби тоне в океані, який щовечора, під час заходу сонця, вкривається розплавленим золотом. Так, неквапом, гоанці працюють, так відпочивають і так гуляють тихими залами своїх храмів.
Задимлено-перевалочний Делі
Ще півдня у польоті – і ми робимо дводенну зупинку в столиці країни – Делі. Місто видається нам сірим і безбарвним, незважаючи на квітучі пальми, вогні дорогих готелів і величезних торгових центрів. Дихати знову стає важко, а небо з ранку до ночі таке, наче під час української сніжної хуртовини, – зовсім бліде, непрозоре. Хмар немає, світить сонце, проте воно дивно тьмяне і на нього можна спокійно дивитися.
Таким же блідим і безбарвним видалося нам життя місцевих. На вулицях знову повно жебраків, які там і живуть. І хоча це перше місце, де ми потрапляємо у баптистську церкву, навіть у ній обличчя людей змучені й безрадісні – практично усі ці люди не делійці або й навіть не індуси. Вони з Бірми, де лютує туберкульоз, зі східних регіонів Індії, в яких живеться ще гірше. Ці люди приїжджають до столиці, щоби оформити документи на виїзд до США та інших країн, які нададуть їм статус біженців.
«Увесь час – нові й нові люди в церкві, – розповідає пастор. – Вони не встигають навіть познайомитися»… Мою увагу привертають увагу дві тихі дівчини. Вони, як і місцеві, просто і простенько вдягнені, проте мають інший колір обличчя і розріз очей. Як виявилося, це американки, яких відправила сюди на практику їхня біблійна семінарія. Вони тут живуть і служать місцевому населенню. Я ніколи в житті не бачила таких американських дівчат – інших, зовсім не схожих на тих сучасних християнок, які приїжджають до нас, в Україну, поважно називаючи свій приїзд «місіонерською подорожжю». І таки дійсно, треба бути зовсім іншим, щоби жити в такому місці і любити таких людей…
Мені видалося, що ми мало що побачили в Делі, тож розпитала про враження від цього міста пастора київської церкви «Відродження» Миколу Івановича Пономарьова, який відвідував його аж три роки поспіль. Він розповів, що бував у кількох досить динамічних, багатолюдних делійських церквах, які доволі відкрито виходять зі своїх стін на вулиці, на відміну від ще північніших церков, які вимушені збиратися таємно, під острахом фізичного насильства. Микола Іванович розповів, як важко працюють місцеві пастори, часом не маючи навіть мотоцикла, щоб об’їхати кільканадцять церковних спільнот, які є під їхньою опікою, однак розкидані на великій відстані. Він каже: «Як небагато потрібно, щоби допомогти їм. Нам, українцям, це під силу!» А ще пастор розповів про специфічність індійського християнства, з яким зіткнувся, – це збереження кастовості. Інакше кажучи, люди, приходячи до Ісуса Христа, можуть відвідувати церкву тільки тієї касти, до якої належать, і між різними верствами індійського населення немає ніякої спільності.
Вірний Мізорам
Останнє місце наших відвідин – гірський штат Мізорам. Настільки гірський, що з першої спроби наш літак не може приземлитися на маленьку злітну смугу серед піків, оповитих штормовими хмарами, і, покружлявши, повертається у Калькутту. Але ми вже там були, тому одразу переходимо до другої спроби. Отож ми – в Мізорамі.
Запитую у місцевих і дізнаюся, що перші християни з’явилися у цьому краї не так вже й давно – лише трохи більше ніж 100 років тому. Наприкінці XIX сторіччя двоє молодих англійців – Лоррейн і Савидж, – які належали до баптистської спільноти, вирішили поїхати до далекої Індії місіонерами. Прибувши до Калькутти, вони отримали дозвіл на перебування у східній місцевості під назвою Мізо. Після виснажливої подорожі на них чекало не менш виснажливе, ба навіть небезпечне існування у дикій гірській місцині: доводилося прорубувати ліс, лаштуючи собі оселю. Вони знайомилися з місцевими жителями і вивчали їхню мову, намагалися бути корисними, допомагаючи вбогим і хворим. Тож першим наверненим ними до Ісуса був інвалід, прикутий до ліжка. Пізніше «люди Мізо», як і досі називають самі себе тутешні жителі, скажуть, що ці англійці, навіть коли ще не знали місцевої мови, говорили до них мовою, зрозумілою всім, – мовою любові.
Ці місіонери відкрили тут недільну школу для хлопчиків, де співали християнських пісень, що дуже дивувало місцевих, адже пісні для них асоціювалися лишень з випивкою. Тому, чуючи спів, тутешні жителі приходили й запитували: «А де ж пиво?» За право ввійти і побачити, що ж відбувається, мусили віддавати свої трубки для куріння. Вивчивши мову, англійці почали розповідати місцевим про Спасителя, Який звільняє від гріхів. Проте саме поняття гріха в людей було відсутнє і вони не відчували потреби в такому Спасителі! «Потім, – пише Лоррейн, – ми знайшли точку контакту: ми оголосили Ісуса Переможцем злого. Тим, Хто обмежив його вплив і забрав його броню, тож його раби можуть в Ісусі бути вільними. Для людей Мізо це й справді було гарною новиною, тому що відповідало їхній головній потребі». Крім того, місцева мова на той час була лише розмовною – цей народ зовсім не вмів писати. Лоррейн і Савидж, користуючись латиницею, створили алфавіт, граматику і перший словник мови Мізо, який був надрукований і став основою писемності та освітньої системи в Мізорамі. Також англійці переклали на мову Мізо чотири Євангелія та Дії святих апостолів, що теж були надруковані. Тож вони подарували народові писемність і світло Євангелія.
Сьогодні це найбільш грамотний з усіх індійських штатів, тоді як у багатьох інших переважна більшість людей не вміє читати й писати. Крім того, на вулицях міста ми не бачимо жодного безхатька. І дійсно, за офіційною статистикою, це єдиний штат цієї величезної бідної країни, де люди не живуть на вулиці. А ще дивніше, коли усюди, хай куди ти зайдеш, ти знаходиш віруючих. І не просто віруючих, а християн. І не просто християн, а протестантів! А це принципово визначає все їхнє життя. Тут категорично заборонений для продажу алкоголь. За рік у штаті Мізорам відбувається менше 100 аварій (і це на гірських дорогах). Порівняймо: в Україні за рік трапляється 25 тисяч аварій (враховуючи, що у нас у 100 разів менша кількість населення); тут від СНІДу за два роки померло п’ятеро людей, тоді як в Україні щодня помирає восьмеро.
Вони не такі, як ми. При загальній кількості населення близько мільйона, в штаті стільки ж протестантів-баптистів, як і в Україні, – близько 150 тисяч. І це незважаючи на низький, порівняно з нами, рівень життя. Вони посилають близько 800 місіонерів, що служать як у самому штаті, так і в інших штатах Індії, Непалі, Бірмі, Бангладеш. Загалом, посилають за свій рахунок. У богословській семінарії, де навчаються юнаки та дівчата, що хочуть бути місіонерами, ми побачили вражаюче убозтво: зала для загальних зібрань студентів для поклоніння Богові, що збита з листів металевого шиферу, простенькі старі, подерті дерев’яні меблі… Зі слів адміністратора, м‘ясо студенти бачать лишень на вихідних, а щодня вдовольняються тільки рисом із овочевою підливкою. Але бачили б ви, як виблискували радістю очі студентів, коли вони старанно підспівували нам українською «Бог добрий є»! І бачили б ви, як усі разом напам’ять співали християнських псалмів студенти школи мистецтв (світського, до речі, навчального закладу!) і як нестримно раділи, коли директор школи пообіцяв на 20 доларів, отриманих як символічний подарунок від нашого друга, купити їм курятини!
Повернення додому
Подорож Індією добігає кінця, і ми вирушаємо додому. Хочеться, щоби наші українські діти й молодь, які зростають у комфортних умовах, які справді мають усе необхідне й трішки більше, цінували це, мали задоволені серця! І щоб у цих серцях горіла любов до Бога і до ближнього так, як палала вона понад 100 років тому в серцях англійських юнаків у Мізорамі, що змінили долю цілого народу; як палало серце понад 50 років тому молодої албанки, що обіймало усіх вбогих і запалило десятки тисяч сердець послідовників; як у наші дні палають серця отих американських дівчат у Делі чи невибагливої мізорамської молоді, яка їде до найтемніших куточків Азії з місією донести світло істинного Бога. Хочеться щоби серця усіх нас, сучасних українців, що називають себе християнами, були дійсно запалені Христом і передавали цей вогонь далі й далі, щоби цим вогнем був освітлений і освячений наш шлях Додому.
Зоя Ільницька, Ірпінська біблійна церква