Про місію за кордоном під час війни
Інтервʼю з Едуардом Петровим, керівником комітету зовнішньої місії ВСЦ ЄХБ
Едуард Петров – пастор і викладач. А віднедавна – ще й керівник комітету зовнішньої місії ВСЦ ЄХБ.
У них із дружиною Олею пʼятеро дітей. Едуард є пастором помісної церкви у смт Балабине неподалік Запоріжжя. Викладає у Запорізькій біблійній семінарії. Серед курсів, які він читає, – “Місіологія” та “Історія місії”.
У цьому інтервʼю Едуард розповідає про розвиток міжнародної місії в Україні та майбутні плани комітету, а також про особистий шлях до Бога і досвід служіння у новоутвореній церкві.
Як виглядає місіонерське служіння українського братства за кордоном?
До повномасштабного вторгнення було більше як 20 місіонерів. Понад 80 відсотків фінансової підтримки збирали наші церкви. Це успіх, адже коли служіння починалося, місіонерів підтримували міжнародні партнери. Уже в останні роки саме наші церкви підтримували місіонерів у довгострокових та короткострокових поїздках.
Повномасштабна війна змінила ситуацію. Випробування спричинили зупинку і скерували зусилля церкви на соціальну підтримку, допомогу біженцям. Тому, на жаль, 2022 рік став важким для наших місіонерів за кордоном. Зрозуміло, що коли вдома війна, біль і страждання, на зовнішню працю сил не вистачає.
Тому комітет, особливо Віталій Сорокун (попередній керівник комітету) долучав міжнародних партнерів і місії. Так і покрили дефіцит, який утворився в місіонерів.
Разом із цим, утворилося багато груп у Європі. У ці групи входять члени наших церков, які опинилися там через війну. Серед них служителі, диякони, пресвітери.
Чи можна назвати їх місіонерами?
За визначенням, місія – це перетин географічних та культурних барʼєрів із метою проголошення Євангелія. Ці люди опинилися в інших країнах і там вони займаються служінням. Вважаю, їх можна назвати місіонерами, але із цим є певні складнощі.
На таке сприйняття впливає негативне ставлення до служителів, які у складний час опинилися за межами країни. Варто сказати, що у деяких служителів є обʼєктивні причини не повертатися: пастор є багатодітним батьком, у сімʼї є усиновлені діти. Тоді радять налагодити стосунки зі своєю церквою, пояснити ситуацію, вибачитися, якщо потрібно, й отримати благословення на служіння.
Також негативний відбиток залишає той факт, що багато людей опинилося в Європі не з власної волі і не за покликанням. Місіонери ж їдуть з доброї волі, відповідаючи на покликання. Проте ми маємо біблійний приклад поширення Доброї Новини через гоніння. У сьомому розділі книги Дій описана страта Степана, а у восьмому читаємо, як через гоніння віруючі опинилися в Самарії, Сирії, Малій Азії. Вони теж потрапили туди не з власної волі. Але у розпорошенні вони ходили і звіщали Слово. Через таку проповідь Бог утворював церкви.
Тому молимося за те, щоб Бог використав тих, хто служить у Європі для поширення Доброї Звістки.
Які кроки комітету у підтримці служіння “вимушених” місіонерів у Європі?
Ми створили телеграм-групи. У понад 10 країнах Європи сформувалася спільноти євангельських християн-баптистів, які комунікують між собою. Також провели дві конференції: у Польщі і Німеччині. На них заохочували долучатися до служіння, бути активними. У великих містах, де українські служителі трудилися ще до війни, створені не просто групи, а церкви. Уже є зареєстровані.
Також ми хочемо, аби в кожній країні була створена команда із відповідальним лідером та сформульованим баченням і форматом служіння. Над цим зараз і працюємо.
Думаємо про те, щоб якимось чином організувати навчання служителів у Європі. Не у всіх є духовна освіта. Хочемо знайти зручний формат, з яким вони могли б покращувати свої знання і розвивати необхідні для служіння здібності.
Як щодо нерозвинених країн і тих, які розвиваються: чи є якісь плани для служіння там?
Поки війна триває, ми маємо підтримувати усім необхідним місіонерів, яких уже маємо. Щоб у перспективі навколо них сформувалися команди. На цей час треба зберегти і підтримати тих, хто уже там. І розвивати служіння в Європі.
Дасть Бог, війна закінчиться. Тоді сформуємо список країн, де проповідь Слова була б стратегічно важливою і будемо утворювати місіонерські точки.
Розкажіть, яким був ваш особистий шлях до Бога?
Мої батьки не були християнами. Але прабабуся була віруючою, відвідувала центральну баптистську церкву у Запоріжжі. Вона та мій прадідусь були заможними селянами. Із приходом комуністичного режиму у них відібрали майно та заслали у Сибір. Там складні життєві обставини змусили прабабусю шукати Бога. Вона ревно молилася за нашу сімʼю.
Із юних років мене турбували питання: чи є Бог? як вірити? яка церква правильна? яка з релігійних книг найбільш достовірна? Я читав багато релігійної літератури про різні вірування та практики.
Під час навчання в технікумі зʼявилися друзі, які познайомили мене з християнином. Через нього я потрапив у баптистську церкву. Почав відвідувати служіння. Тоді я побачив, як відрізняється життя християн. У них було щось, чого я не мав. Приблизно через 2 місяці я навернувся до Господа. Усвідомивши свою гріховність, покаявся і став християнином.
Що у християнському житті стало найбільшою цінністю особисто для вас?
Я дуже цінував спілкування. Особливо, коли молоді люди збиралися разом, говорили, вивчали Слово, молилися, ділилися своїми переживаннями. Це дуже вплинуло на мене в ранньому духовному віці.
За 2 роки після покаяння я одружився. З Олею ми доєдналися до служіння у нещодавно заснованій церкві. Там брали участь у будівництві, церковній праці. До речі, церква, де я є пастором, це дочірня церква тієї, де ми починали спільне служіння.
Тоді мені було цінно бачити, як формуються церква і види служіння, як зростає спільнота. То був час пробудження, 1994 рік.
Дуже рано я почав учитися. Ще до того, як став християнином, мені це дуже подобалося. Щойно у Запоріжжі відкрився біблійний коледж, який згодом став семінарією, я пішов на навчання. Тепер у ній викладаю. Майже 30 років я в Запорізькій семінарії.
Схоже, що із перших кроків із Господом вам була близька внутрішня місія. Як же у вашому житті зʼявилася зовнішня?
Інтерес до зовнішньої місії виник якраз під час навчання в семінарії. Щоб почати викладання, треба було отримати магістерський ступінь. В Україні тоді не було такої можливості, тому мене і ще трьох студентів направили у Колумбійський міжнародний університет у штаті Південна Кароліна, США. Це навчальний заклад місіонерського напряму. Майже 90 відсотків викладачів – місіонери чи ті, хто бере у цій справі активну участь. Той досвід навчання приніс мені місіонерський запал. І коли я повернувся викладати, читав курси “Історія місії”, “Місіологія”. Щоліта ми із студентами їздили на практику в країни Азії.
Я зрозумів, що в Україні треба розвивати цей напрям.
Чому християнська спільнота України потребувала розвитку в міжнародній місії?
На той час українські церкви були достатньо духовно зрілими, щоб думати не лише про внутрішні потреби, а й ті, що зовні. На жаль, не всі поділяли такі погляди.
Історично ми бачимо, що на певному етапі церква повинна опікуватися не лише внутрішніми потребами і поширювати Євангелію на своїх місцях. Вона зобовʼязана думати про потреби в інших регіонах, де християн менше. Бог, Який осягає ситуацію глобально і повно, бачить непропорційний поділ християн. І, думаю, Його воля у тому, щоб ми опікувалися як нашими внутрішніми потребами, так і тими, що зовні, за межами країни.
Які причини люди знаходять, щоб уникати зовнішньої місії?
По-перше, не у всіх є покликання до зовнішньої місії. Так, усі покликані бути свідками Христа, але не всі покликані на міжкультурну місію. І це нормально.
Ще одна причина у тому, що часто християни не розуміють ситуацію. Ми не можемо побачити те, що далеко. Ми сконцентровані на внутрішніх проблемах. А вони є і будуть завжди. Так, навіть у нашій християнській країні багато людей ще не чуло про Христа або має дуже поверхові знання про Нього. Так, нам не вистачає служителів. Але часто християни не усвідомлюють: десь умови для Євангелії набагато гірші. У деяких країнах зовсім немає християн і церков. Людина може прожити життя і не зустріти християнина.
Якими є нинішні завдання комітету зовнішньої місії?
Робота комітету полягає у заохоченні церков підтримувати місіонерів. Ми не можемо виконувати цю роботу самостійно, без церкви. Необхідно, щоб церкви усвідомлювали важливість місії, формували бачення, підтримували місіонерів, духовно та фінансово благословляли їх.