Європа – витоки баптистського руху
Запал раннього християнства, готового страждати й умирати за Христа, демонстрував вірність Його вченню. Та з часів імператора Костянтина цей запал змінився на релігійну впевненість. У часи Середньовіччя переконання у власній правоті й радість від того, що Христос запанував і переміг цей світ, закінчилися формалізмом й заміною принципів Христа на релігійну мораль, яка виправдовує все, що лишень хочеться виправдати. Але життя Христа неможливо утримати в тісних рамках традицій і ритуалів. Християнство – це життя Тіла-Церкви, і його неможливо зачинити навіть у величних храмах.
Після шістнадцятьох століть життя християнства почалася епоха Реформації й протестантизму. Вона породила безліч рухів, що прагнули очистити й звільнити християнство від людських нашарувань. Далеко не всі вони були вдалими й дійсно відповідали духу Засновника християнства. Проте кожна така спроба оновити життя Церкви, повертаючись до витоків, мала своє місце і значення.
Початком реформаційного руху в християнстві прийнято вважати протест німецького богослова Мартіна Лютера проти індульгенцій (31 жовтня 1517 року). Так виник протестантизм як рух протесту проти вікових перекручень у християнстві.
Крім державних або національних протестантських церков, у ХVІ – ХVІІ ст. відродилася зовсім забута форма церковного спілкування – вільна церква, яка виникла в результаті радикальної Реформації. Ключове питання, яке визначає відмінність радикалів та інших протестантів, – ставлення до держави. Більшість реформаторів вважали, що зміни повинні проводити владні державні структури, – тільки тоді вони будуть успішними. Радикальні реформатори заперечували, мовляв, реформи повинні починатися з окремих людей, оскільки перебудова духовного життя, що проводиться владними структурами, успіху не матиме.
Радикальна реформація також мала багато форм, але найбільш стійкою й впливовою групою виявилася та, яка намагалася поєднувати особисте й біблійне одкровення, перевіряючи їх авторитетом Священного Писання. Саме ця релігійна група, яку переслідували як католики, так і протестанти вплинула на суспільство в розумінні релігійної свободи та у відокремленні церкви від держави. Без історичного служіння цієї групи християн такі очевидні цінності сучасного суспільства, як свобода совісті й невтручання держави в церковне й духовне життя, були б неможливі. До цієї групи належать біблійні анабаптисти, меноніти й баптисти.
Найбільш раннім рухом радикальної реформації стали цюріхські анабаптисти. Це були друзі Цвінглі, які, вивчаючи Біблію, зрозуміли, що реформація не може бути частковою або тільки зовнішньою, а повинна бути послідовною до кінця. Вони прагнули повернутися до новозавітної ідеї, що Церква повинна бути спільнотою святих, а це означало, що мало бути відновлене хрещення дорослих, а не дітей. Також повинна реалізовуватися церковна дисципліна, що вимагає особистого відродження й посвяченого життя кожного члена громади. 21 січня 1525 р. було здійснене перше хрещення дорослого, і з цього часу в Цюріху утворилася група «перехрещенців», яких почали називати анабаптистами.
Анабаптистів через їхні вимоги особистого відродження, свободи совісті й невизнання військової сили, тобто суворого виконання повелінь Христа в Нагорній проповіді, постійно переслідували й фізично знищували і католики, і лютерани, і реформати-кальвіністи. Однак анабаптизм дав життя багатьом сучасним вільним церквам, серед яких у першу чергу потрібно назвати прямих продовжувачів анабаптистів – менонітів (за іменем їхнього керівника Менно Сіменса).
Але одним із найширших і найвпливовіших рухів серед вільних церков став і дотепер є баптизм. Назва «баптисти», що означає «хрещенці, або хрещені по вірі», підкреслює їхню відмінність від інших протестантських груп і вказує, що вони, як і всі анабаптисти, наполягають на необхідності прийняття водного хрещення у свідомому віці. Однак вони виникли незалежно від анабаптистів, хоча, безперечно, зазнали їхнього впливу. Від анабаптистів їх відрізняє лояльне ставлення до влади, прийняття державних посад, присяги та інші практичні питання. Баптисти мають витоки від сепаратистських пуритан Англії, а як самостійний рух почали розвиватися з 1609 року.
Головною ідеєю пуританства, яке отримало свою назву від латинського слова purus – «чистий», була спроба очистити церкву в Англії від залишків ритуальності, формалізму й усього, що в розумінні пуритан не відповідало справжньому християнському життю. До кінця ХVІ ст. в пуританстві виділилося кілька спрямувань. Одне, більш радикальне, почали називати конгрегаціоналістами. Всі вони не визнавали цінностей офіційного англіканства й прагнули побудувати церкву не на владі єпископа, а на владі самої громади або конгрегації, яка складала первинний осередок англіканської церкви.
Одним із них був колишній англіканський священик Джон Сміт, який написав найперше з відомих історичній науці сповідань віри, що відповідає поглядам сучасних баптистів. Відомо, що Сміт здобув богословську освіту в Кембриджі, після чого 1594 року став священиком англіканської церкви, а 1600 р. – міським лектором у м. Лінкольн. Представники влади цього міста симпатизували пуританізму, але вже через два роки Сміта позбавили будь-якого утримання через різкі проповіді, спрямовані не лише проти нехристиянської поведінки, а й проти офіційної ієрархії.
Після вимушеного припинення проповідницької діяльності Сміт 1605 р. повернувся до рідного міста Гейнсборо, де існувала англіканська церква конгрегаціоналістського спрямування, яка не визнавала офіційної єпископської влади над собою. 1606 р. ця громада для зручності була поділена на дві частини, одній з яких згодом судилося стати знаменитою церквою Пілігримів, котру очолив Джон Робінсон, Вільям Бедфорд і Вільям Брустер. Інша група залишилася в Гейнсборо. Сміт долучився до неї й майже відразу став її пастором.
Переслідування уряду змусило обидві громади шукати притулку в Голландії. Громада Гейнсборо на чолі зі Смітом та Хелвісом першою покинула Англію, на початку 1608 р. прибувши до Амстердама.
У цей час Сміт, безперечно під впливом менонітів із Амстердама, усвідомив необхідність дорослого хрещення.
Не сприймаючи деяких богословських позицій менонітів і не бажаючи приєднуватися до їхньої громади, Сміт охрестив сам себе, а потім – Хелвіса й інших членів громади (усього 40 осіб), які бажали охреститися.
Минуло більше року і частина цієї громади під керівництвом Томаса Хелвіса вирішила повернутися до Англії. Це була невелика група, близько десяти осіб, у числі яких були Томас Хелвіс, Вільям Піггот і Джон Мертон. Інші члени цієї церкви вирішили приєднатися до менонітської громади Амстердама. Щоб прийняти англійців у свою громаду, меноніти попросили їх скласти сповідання віри, тобто опис своїх доктринальних поглядів. Було складено чотири такі документи. Таким чином, Сповідання віри Сміта і Сповідання віри Хелвіса стали найпершими англійськими баптистськими сповіданнями віри.
Хоча Сміт і бажав союзу з менонітами, але, побачивши, що почалися суперечки, вирішив не прискорювати події. Йому не судилося дочекатися відповіді на своє клопотання, оскільки наприкінці серпня 1612 р. Сміт помер від туберкульозу.
1611 р. або на початку 1612 р. маленька група Хелвіса повернулася до Англії поширювати свою віру. Таким чином, справа баптистського свідчення була збережена й продовжена усього лише десятком відважних людей. Громада таємно збиралася в Спіталфільді, саме за воротами Лондона. Так утворилися перша баптистська церква на англійській землі. Це була церква загальних баптистів, тобто армініанська за доктриною, але хрещення вони практикували найімовірніше обливанням або кропленням.
Хелвіс, як юрист, розвинув розуміння свободи совісті, виклавши першу вимогу про свободу богослужіння, надруковану англійською мовою у своїй книзі «Коротка заява про таємницю несправедливості» (1612 р.): «Нехай розсудить король: хіба не справедливо, щоб люди самі вибирали собі релігію, знаючи, що вони особисто стануть перед престолом Божим, щоб відповісти за себе… (Ми) сповідуємо й навчаємо, що в усіх світських справах потрібно підкорятися владі короля; у небесних або духовних питаннях, якщо король або його оточення використовує свою владу проти кого-небудь, не можна чинити опір в жодному разі, навіть якщо для цього є сили, а краще віддати своє життя, як це зробили Христос і Його учні, які у своїй совісті залишилися вірними Богові».
Коротке висловлювання, що з’явилося у посвяченні до його книги, стало причиною для арешту й ув’язнення Хелвіса у Ньюгейтській в’язниці за наказом розгніваного монарха Якова I. Після ув’язнення Хелвіса відомостей про нього практично не збереглося.
Розвиток баптистського руху в перші роки був складним. Відомо, що в 1620-ті роки у п’яти баптистських громадах, які збиралися на околицях Лондона, було близько 150 осіб.
Історик Торбет писав: «У 1630 р. в Англії вже налічувалося шість громад, а до 1644 р. існувало вже сорок шість загальних баптистських церков – армініанських за богословськими доктринами, євангельських за метою, відданих ідеї релігійної свободи, яку вони відстоювали, незважаючи на жорстокі переслідування». Загальними баптистами назвали тих, хто вірив, що Христос помер за всіх людей. Як писав Джон Сміт: «Господь жодну людину не призначив на знищення».
У 1640–1641 рр. у колі лондонських баптистів почала активно обговорюватися ідея хрещення через повне занурення, яку прийняли кілька пасторів, що дотримувалися кальвіністських поглядів (Генрі Джейкоб, Джон Спіслбері). Пізніше вони склали знамените Лондонське сповідання віри (1644 р.), в якому відображається кальвіністське богослов’я, але стверджується ідея повного занурення при хрещенні на підставі 6 розділу Послання до римлян. Громади, які об’єдналися навколо цього сповідання, почали називатися партикулярними баптистами, які вірять в обмежене викуплення, тобто в те, що Христос помер не за всіх людей, а лише за вибраних.
Баптисти активно займалися місіонерською діяльністю, і до кінця ХVІІ ст. баптистський рух поширився в усьому Британському королівстві й перейшов до Америки. Баптисти завжди дотримувалися рівноваги між крайнощами радикального відходу від світу, характерного для багатьох анабаптистських груп, і прагненням злитися зі світом, характерним для англіканського руху. Також важливо зазначити, що до баптистів часто приєднувалися демократично налаштовані люди, тому що тут вони знаходили послідовну прихильність до релігійної свободи, самоврядування місцевою церквою й особисту свободу совісті.