«Я поїду навіть заради спасіння одного» − капелан Роман
Він не міг собі дозволити залишатися в зоні комфорту та безпеки. Його серце не знаходило спокою від того, що хлопці на передовій гинуть, не знаючи Христа. «Усе в Божих руках» − таке рішення прийняв Роман і подався на війну. «Навіть якщо моя чергова поїздка у зону бойових дій буде заради спасіння однієї людини, я все одно туди поїду», − каже брат.
Водяне, Опитне, Маріуполь, Широкине, Піски − основні гарячі точки, у яких довелося побувати Романові.
Що привело Вас у зону бойових дій?
У мене було двоє друзів із Дніпропетровської області − Максим із Жовтих Вод і Артем з м. Верхівцеве. Я проповідував їм про Ісуса Христа, і ми багато спілкувалися на духовні теми. Одного разу я довідався, що вони, нічого мені не сказавши, відправилися в АТО. Потрапили в Іловайськ − Макс загинув, а Артем отримав чотири кульові поранення, потрапив у полон, але, на щастя, повернувся додому живим. І тоді я прийняв рішення, що повинен щось робити, оскільки хлопці гинуть, а хто їм розкаже про Ісуса Христа?
Я вже згодом довідався, що були випадки, коли солдати помирали на руках капеланів, промовляючи молитву покаяння. Я відчував заклик, але не знав, як туди потрапити. Мобілізуватися – не беруть, тому що в мене троє дітей. Двічі ходив до військкомату, мене записали, але у відповідь – тиша. Іти через добровольчі батальйони за зразком «Правий сектор» не дуже хотілося. Тоді я пішов слідами моїх друзів – у батальйон «Дніпро-1». І з перших же днів Бог мене почав використовувати. Чим далі, тим більше було чудових моментів того, що робив Господь. Спочатку я був в АТО як боєць батальйону «Дніпро-1». Але лишень довідався про капеланське служіння, звільнився з батальйону, перекваліфікувався й став капеланом.
Які особливі моменти можете пригадати?
Особливим благословенням для мене там була зустріч із пастором церкви «Живе Слово» Сергієм Реутою з Луганська. Він був мені як батько, усіляко опікувався мною, теплі шкарпетки давав, тушонку приносив. Коли я їхав на ротацію, він сказав мені: «Знаєш, Ромо, відчуваю, що я усе зробив, що повинен був зробити, й усе, чого Бог від мене очікував». Я поїхав, і через три дні до мене зателефонували й повідомили, що в ніч проти неділі 24 листопада в Пісках Донецької області загинув від влучення міни боєць добровольчого батальйону «Дніпро-1» Сергій Реута.
Чи бувало, що прозивали «сектантом»?
Ні. Жодного разу жодна людина за більш ніж півтора року не назвала мене сектантом. Я не соромлюся й відкрито декларую свої переконання. Щоправда, на передовій був один чоловік, який негативно ставився до мене. Солдат був активним відвідувачем православної церкви. Він так сердився на мене, дратувався, обурювався, кажучи: «Що ви сюди приїхали, навіщо вам це потрібно?» Я ж йому нічого не відповідав. А згодом ми почали спілкуватися, і коли я їхав, він підійшов, потиснув мені руку й сказав: «Дякую за те, що ти приїхав, тому що мій священик не приїхав сюди мене підтримати. І коли мене забирали на війну, він нічого не сказав мені для настанови. Ви ж безкоштовно, без мобілізації залишили дім і родину, приїхали сюди для того, щоб нас підтримати».
Для мене це було реальне благословення, адже я зміг змінити ставлення хоча б однієї людини до нас, християн, і взагалі до Бога. Згодом я мав з ним бесіди стосовно довіри до Бога. Я спробував його особисто, а не через священика познайомити з Ісусом Христом. І це вже перемога. Навіть якщо моя поїздка буде заради спасіння однієї людини, я все одно туди їхатиму.
Що б Ви побажали тим, хто бажає долучитися до капеланського служіння?
Насамперед, до того як прийняти рішення іти чи не йти, потрібно вирішити це питання зі своєю родиною: чи дають вони свою згоду і чи відпускають з миром? Також обов’язково потрібно запитувати про це в Бога. Я так молився: «Господи, усе в Твоїх руках, веди мене». Коли я приймав рішення, читав Писання за графіком. Розкриваю місце зі Старого Заповіту (Приповісті 24:11) і читаю: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, хіба не підтримаєш їх?» І відразу ж з Нового Заповіту читаю за графіком текст із Івана 15:13 «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Я молився і прийняв рішення.
Там, на передовій, були всілякі моменти – я просто був готовий до смерті. Упевненість у вічності з Христом допомагала мені йти, повзти, бігти туди, куди інші боялися. Був такий випадок, коли хлопці боялися вийти під час обстрілу, а це потрібно було комусь зробити, – тоді замість них я виходив. І це для них було яскравим свідченням, особливо для мусульман. Вони бачили, наскільки я довіряю Своєму Богові і тоді вже слухали проповідь про Ісуса Христа.
Тому якщо хтось відчуває співчуття до тих, хто гине, може вирішити всі питання з родиною і переконаний, що у випадку смерті буде з Богом на небесах, у такому разі він готовий іти й служити серед бійців!
Спілкувалась Ольга Соловйова