Служіння людям похилого віку в геріатричному пансіонаті
Для тих, хто тут ніколи не був, це місце може здаватися в’язницею або табором суворого режиму. Так думала я, поки не потрапила в стіни Луцького геріатричний пансіонату.
Біля входу мене уже чекала Зоя Петрівна. Жінка невисокого росту та поважного віку, але з великим серцем – уже п’ятнадцять років відвідує мешканців пансіонату. Цього разу вона тут була з особливою місією – пані Зої доручили передати підгузки для тяжкохворих, що мешкають у пансіонаті. Засоби особистої гігієни придбали за кошти меценатів, знайдених за посередництвом євангельської церкви «Фіміам». Саме туди по допомогу звернулася директор пансіонату Алла Гнатюк.
«Служіння в будинку для людей похилого віку розпочалося 2002 року, – розповідає вона. – Якось нам довелося відвідувати одну стареньку самотню жінку, яка не могла себе доглядати і змушена була погодитися на пропозицію жити в пансіонаті. Щоразу, коли ми її відвідували, до неї в кімнату приходили інші мешканці. Таким чином ми знайомилися з усе більшою кількістю людей. Коли в кімнаті нам стало тісно, ми почали збиратися у вестибюлі. Хто стояв, хто сидів, під’їжджали люди на візочках. Таких тут, до речі, багато».
У двір пансіонату в’їхав яскраво-жовтий автомобіль. Водій-експедитор особисто розвантажив «цінний» товар. Він люб’язно погодився занести коробки до приміщення, де нас уже чекали. Після своєрідного акту передачі засобів особистої гігієни персоналу закладу, ми з пані Зоєю вирушили на екскурсію геріатричним будинком.
Як виявилося, життя тут тихе та налагоджене. Щоденно мешканці отримують усі необхідні послуги: побутові, соціальні, медичні та реабілітаційні. Вони забезпечені одягом, твердим і м’яким інвентарем, світлом, теплом і що важливо – чотирьохразовим харчуванням.
Йдучи довгими коридорами, зустрічаємо тутешніх жителів. Одні відпочивають в облаштованих телевізорами зонах, дехто прогулюється, підпираючись ціпком, інші жваво спілкуються про щось своє. Заходимо в кімнати. Відразу помітно, що Зоя Петрівна тут бажаний гість. Вона знає чимало життєвих історій тутешніх мешканців, деякі з них – ніби зі сторінок драматичного твору. У загальному, пансіонат – це мозаїка багатьох людських доль. Для більшості мешканців, переважно це самотні люди пенсійного віку та інваліди I та II групи – пансіонат єдиний шанс на гідне життя. У будинку також проживають люди, які мають рідних, але в силу певних обставин змушені жити тут.
Зоя Петрівна розповідає, як вподовж року вона сама приходила в пансіонат на відвідини. Потім почала заохочувати до цього й інших жінок. Згодом до команди долучилися чоловіки. Сьогодні уже є ціла група небайдужих людей і не лише з церкви «Фіміам», які не тільки постійно відвідують стареньких, але й шукають можливості при будь-якій нагоді чимось допомогти.
«Як живуть тут люди? Умови непогані: євроремонти, чисто, великий персонал, що їх доглядає, але душа людини… Душа страждає, бо самотня і порожня без Бога. І ту душевну пустоту тутешні люди намагаються заповнити горілкою, пустими балачками, цигарками, грою в карти та іншими речами. Багато лежачих важкохворих людей, які роками прикуті до ліжка. Одні помирають, а на їхнє місце приходять інші», – розповідає Зоя Петрівна.
«Мешканці пансіонату дуже потребують доброго слова, потішення, підбадьорення, підтримки. Тому йдемо, тому говоримо, тому не мовчимо. Ми спілкуємося з людьми, молимося, на основі Біблії розповідаємо їм про вічність. Постійно закликаємо не осуджувати одне одного, не ображати, не пліткувати, не гніватись, а прощати ближнього, жити в мирі, в злагоді, робити добро і втікати від злого. Любити інших, як самого себе. Намагаємося завжди привітати стареньких з Днем народження, і не тільки стареньких, адже тут є й молоді, скалічені гріховним життям люди. Інколи приносимо маленькі гостинці просто так».
Таким відвідувачам раді як жителі пансіонату, так і керівництво закладу. Про це я дізнаюся, завітавши в кабінет директора Луцького геріатричного пансіонату. Алла Гнатюк розповідає: «Ми не проти, щоб до нас приходили прихожани з різних церков. Звісно, до відвідувачів є певні вимоги та правила перебування, але це добре, що нашим підопічним розповідають про Бога. Люди у нас свідомі та адекватні, вони повинні самі свій вибір зробити. Якщо вони щось усвідомлять і стануть на вірний шлях, це буде дуже добре».
«Мешканці пансіонату хоча і живуть під опікою персоналу закладу, проте, – зауважує директор, – не все так добре. Хвороби та старість вносять свої корективи в життя цих людей. Відчуття самотності, безпорадність, депресія або стан, близький до цього, притаманні багатьом у цьому місці. Ще однією проблемою, – наголошує директор, – є вживання алкоголю. Якщо працівники пансіонату фізично забезпечують мешканців усім необхідним, то про душевні та духовні потреби дбати нікому. Ми лише «за», щоб волонтери з церков підтримували наших підопічних».
«Пансіонат потребує і матеріальної допомоги. На сьогодні у нас мешкає 156 людей, серед яких багато важких хворих, – зазначає Алла Гнатюк. – Щоб забезпечити їм комфортне перебування, ми маємо велику потребу в підгузках. Коштів, що виділяє держава саме на ці засоби особистої гігієни, вистачає лише на півроку, а далі самі шукаємо меценатів та спонсорів. Тому ми дуже вдячні за допомогу церкві «Фіміам», – підсумувала директор.
Наша місія на сьогодні завершилася. З відчуттям виконаного обов’язку прямуємо з Зоєю Петрівною до зупинки. Дорогою слухаю про життя однієї старенької жінки в інвалідному візку, яку ми зустріли в пансіонаті та про її нелегкий шлях від Куби до Луцького геріатричного будинку. Але це уже зовсім інша історія…
Олена Нечипорук
Фото автора