Початковий період історії євангельсько-баптистського братства. Благовістя
Початок євангельсько-баптистського руху
Духовне пробудження в Російській імперії, яке привело до утворення євангельсько-баптистського братства, почалося у 1860-1870-х роках у трьох регіонах країни, а саме: в Україні, на Кавказі і в Петербурзі. Головними причинами пробудження стали: переклад Нового Заповіту російською мовою і його поширення серед населення; духовна спрага народу, яку не могло задовольнити офіційне православ’я; скасування кріпосного права, що сприяло вільнодумству людей.
Поступово відроджені християни утворили свої помісні церкви; їх віровчення і практика набули баптистського характеру, оскільки баптизм уже був відомий на Заході і його основи найбільше відповідали першоапостольському християнству.
Слід зазначити, що баптизм не було привезено до Росії якою-небудь іноземною місією чи проповідником, – громади виникали самостійно і лише згодом називалися баптистськими. На Кавказі це відбулося досить швидко, потім в Україні, в Петербурзі ж деякі баптистські постанови були прийняті через десятиліття.
Серед відроджених віруючих практично не було біблійних шкіл і підготовлених благовісників, однак общини швидко росли, і євангельське пробудження охоплювало все нові регіони країни. Господь Сам поставив на діло благовістя відданих Йому людей і дав їм силу та мудрість Духа Святого. Крім того, новонавернені прагнули свідчити своїм родичам і сусідам; люди приходили до Бога не через масові євангелізаційні заходи, а через свідчення від людини до людини. Таким чином, у російсько-українському братстві в початковий період було здійснено відомий принцип родоначальника європейського баптизму Йоганна Онкена: «Кожен баптист – місіонер».
Перші навернені – благовісники
Справді, серед перших відроджених християн відразу ж виділилися обдаровані самобутні благовісники.
Варто сказати, що найавторитетнішими служителями в братстві тих років були саме благовісники; вони йшли попереду, вони очолювали церкви, вони збиралися на конференції, їхні імена увійшли в історію нашого братства.
Коли ми згадуватимемо Рябошапку, Ратушного, Цимбала, Делякова, Павлова і багатьох інших, будемо усвідомлювати, що вони, передусім, були місіонерами, благовісниками, євангелістами.
Велику роль у пробудженні народу відіграли книгоноші – навернені християни, які присвятили себе поширенню Святого Писання. Багато хто з них не виголошував жодних проповідей, – вони просто пропонували Євангеліє. Євангеліє ж творило свою благодатну роботу. Як сказав один із перших благовісників, «кращий місіонер – це Новий Заповіт російською мовою».
Як книгоноші здійснювали свою роботу?
«Ось книгоноша входить у трактир або на ярмарок, а можливо, він в’їжджає в село на возі, зупиняється в людному місці, відкриває свою об’ємисту сумку і починає розкладати свій незвичайний товар. «Підходьте! – кричить книгоноша, – купуйте Слово Боже! Прочитайте цю книгу, і ви дізнаєтеся, як увійти в Царство Небесне! Це Істина! Купіть Істину!» Люди підходили, розглядали, сперечалися і купували…
Давайте і ми подивимося на ці книги. Що ж зазвичай пропонував книгоноша?
Перш за все, він пропонував Біблії і Нові Заповіти. Ціни на них були найрізноманітніші – від трьох копійок за Євангеліє від Івана до одного рубля за Біблію у твердій палітурці. Ці видання друкувалися на пожертвування багатого полковника з Петербурга, відродженого християнина Василя Пашкова, тому ціна була символічна. Біблії і Нові Заповіти були схвалені і надруковані в друкарні Священного Синоду Російської православної церкви. Однак у примірників, які розповсюджувалися книгоношами, була одна суттєва відмінність. Пашков спільно зі своїми соратниками розробив спеціальну систему підкреслень і виділень тих текстів й уривків, які були особливо важливими для спасіння і духовного відродження людей. У деяких виданнях абзаци, що стосуються виправдання вірою, були підкреслені кольоровими чорнилами, в інших використовувалися горизонтальні та вертикальні лінії, щоб привернути увагу читача. Ці підкреслення викликали велике невдоволення влади, і були випадки, коли дозволяли розповсюджувати виключно Біблії і Нові Заповіти без підкреслення».
Одним із таких книгонош був Яків Деляков. Він приїхав із Персії, його справжнє ім’я було Каша (священик) Якуб, але він присвятив себе служінню російському й українському народам.
Деляков розповсюджував Святе Письмо в Тульській, Московській, Володимирській, Нижегородській, Тамбовській, Саратовській, Астраханській, Самарській, Симбірській, Рязанській областях.
Ось свідчення астраханського єпископа того часу: «Під час мандрування Делякова все населення припиняє роботу і біжить йому назустріч, іншого разу за 20 верст і більше…»
У 1889 році Деляков оселився на Далекому Сході, у Благовєщенську, де відразу ж став дуже успішно проповідувати Євангеліє. Майже в кожному селі навколо Благовєщенська існували молоканські громади і великі молитовні будинки. Найбільш великі молоканські общини були в селах Тамбовка, Толстовка, Олександровка і Гільчиновка.
Спочатку, коли Деляков приїхав у Благовєщенськ, молокани давали йому можливість проповідувати у своєму Молитовному домі. Але потім, коли він якось сказав у проповіді, що їм треба покаятися в гріхах й отримати спасіння, його просто зігнали з кафедри.
Тоді пізньої осені, коли річка Зея почала замерзати, Яків Деляков по тонкій кризі перебрався на інший бік і пішов у молоканські села Зазейського району. Там у цей час молокани молотили снопи на паровій молотарці, яку перевозили з одного двору в інший. Деляков став допомагати їм, відгрібаючи солому від молотарки і спокійно засвідчуючи про шлях спасіння через особисту віру в Ісуса Христа. Скоро в Толстовці утворилася невелика баптистська церква, яка потім виросла до двохсот чоловік. Молокани Зазейського району наверталися до Господа цілими сім’ями і приймали водне хрещення. Яків Деляков перейшов пішки весь цей край – з одного села в інше, проповідуючи спасіння у Христі й організовуючи тут баптистські церкви.
Видатним благовісником був Іван Григорович Рябошапка – простий селянин з українського села Любомирка. Його, разом із Михайлом Ратушним, можна назвати «апостолом пробудження» в Україні. Він проповідував не тільки в Любомирці, але і в інших селищах. У його кишені завжди було Євангеліє, і він використовував будь-яку слушну нагоду, щоб засвідчити про Христа. Про його служіння ходять легенди. Наприклад, приїжджаючи на ярмарок, він підіймався на віз і кричав: «Знайшов! Знайшов!» Коли збиралися люди, він розповідав слухачам про те, як знайшов Господа Ісуса Христа і придбав мир та спокій своїй душі. Люди уважно слухали простого, невченого проповідника. Сучасники свідчили: «Непоказний на вигляд, сутулуватий, середнього зросту, рябуватий, з приємним голосом, з протяжною мовою, Рябошапка вирізняється великими здібностями». Багато людей через його свідчення навернулися до Господа.
Своє служіння Рябошапка здійснював із великою ревністю і жертовністю. Він побував у багатьох місцях, проповідував багатьом тисячам людей. Його проповіді викликали пробудження і сприяли утворенню нових громад.
Праця благовісника супроводжувалася багатьма переживаннями і небезпеками. Світська і духовна влада постійно переслідувала євангельських проповідників. Василь Павлов згадує: «У 1885 році я знову відвідав Самарську, Київську, Могилевську та Херсонську губернії, де проповідував Слово Боже, і декілька людей прилучилося до церкви. Дорогою з Києва я заїхав у село Любомирку, де жив брат Рябошапка. Коли ми зібралися в клуні і я стояв на проповіді, з’явився урядник, переписав усіх присутніх, а мене посадив під арешт при сільському правлінні».
«Рушійним духом російського баптизму» називали в Європі Василя Гурійовича Павлова, який 17-річним вступив до Тифліської громади баптистів. Він був благовісником для всієї Росії, проповідував на Кавказі, в Україні, у Сибіру, на Уралі, Далекому Сході. Він був першим рукопокладеним місіонером (його рукопоклав Йоганн Онкен), він знав понад 20 мов і діалектів, що допомагало йому в проповіді Євангелія. Заради благовістя він був готовий на страждання і муки. За проповідницьку діяльність його двічі засилали на чотири роки в Оренбург; після першого заслання від нього зажадали дати підписку про відмову проповідувати Євангеліє, але він не дав такої підписки, і знову був відправлений до Оренбурга. Там від епідемії холери померла його дружина і діти, але він продовжував свідчити про Христа і навіть брати участь у диспутах із православними місіонерами. Коли чоловік прибув до Оренбурга, там не було жодного євангельського віруючого; коли він від’їжджав після другого заслання, там були десятки дітей Божих і була утворена община.
Самовідданим благовісником був і близький друг Павлова – Василь Васильович Іванов. Одразу ж після увірування та прийняття хрещення у Тифліській общині баптистів він почав благовістити в рідній Новоіванівці. Так виникла Новоіванівська громада баптистів, друга за часом у Росії (після Тифліської).
Початкова благовісницька діяльність В. Іванова проходила на Кавказі. Тут було багато молоканських селищ, сприйнятливих до євангельської істини.
Потім Іванов побував в Чухур-Юрті, Джебанаху, Андріївці, Пришибі і Ленкорані. У всіх цих місцях з’явилися віруючі, які усвідомили необхідність відродження, водного хрещення і хліболамання. У 1879 році, після виходу закону про визнання баптистів у Росії, діяльність В. Іванова розширилася. З проповіддю Євангелія він здійснив великі поїздки, відвідав Поволжя та Могилевську губернію.
З початку 1880-х років настав важкий «побєдоносцівський час» (від імені обер-прокурора Синоду Побєдоносцева), почалися жорстокі переслідування євангельських проповідників. Павлова було заслано до Оренбурга, Рябошапку – в Єреван.
В. Іванов певний час залишався на свободі. Однак його служіння проходило у важких обставинах. На нього постійно чатувала небезпека арешту й заслання. Але саме в цей час цілком виявилися його якості подвижника Христового: вірність Євангелію, любов до розсіяних дітей Божих, лагідність і незлобивість стосовно противників. У супроводі одного-двох братів, часто без коштів, ховаючись від поліції, він переходив від громади до громади, від групи до групи. Зрештою, заарештували і його. З поголеною головою, закутий у кайдани, разом із кримінальними злочинцями він ішов по етапу. Його заслали в місто Слуцьк, на кордоні з Польщею.
Однак пробудження вже неможливо було зупинити. Євангельсько-баптистське братство продовжувало зростати.
Середовище, в якому благовістили
Перші євангельські проповідники здійснювали своє служіння, в основному, серед православних, а в деяких регіонах серед молокан. Людей, налаштованих атеїстично, було порівняно мало, хоча більшість була номінальними віруючими.
Згадаймо, що баптизм зародився і розвивався у православному оточенні; православ’я було державною релігією, пронизувало всі сфери тогочасного життя й користувалося повною підтримкою влади. Молоканство ж (рух так званих «духовних християн», що виділилося з православ’я у вісімнадцятому столітті) було тим середовищем, звідки вийшли багато перших баптистів на Кавказі і на Півдні України. Тому суперечки та дискусії як з православними, так і з молоканами були характерною рисою того часу. Православні доводили давність своєї релігії і її спадкоємність від самих апостолів (часто недозволеними поліцейськими методами), а молокани підкреслювали духовність і свободу своєї віри від мертвої обрядовості (вони не визнавали водного хрещення, хліболамання, не знали істини про народження згори).
Святе Письмо, яке читалося просвіченою Духом Святим людиною, давало відповіді на ці запитання. Але не всі відроджені віруючі мали достатньо знань та здібностей, аби публічно стверджувати євангельські істини і допомагати в цьому своїм одновірцям.
Таку відповідальність, поряд із багатьма іншими служителями, взяв на себе Дей Мазаєв, що отримав прізвисько «баптистський Соломон». Молоканство він добре знав, бо народився і виріс у ньому, його дядько був пресвітером молоканської громади; православ’я він добре вивчив, коли вимушено опинився осторонь від сім’ї (його було вигнано з дому за перехід до баптистів), і мав час та змогу вникнути в рішення соборів, у різні правила і визначення православної церкви. Згодом він не раз ставив у глухий кут православних місіонерів, показуючи їм суперечливі рішення соборів і отців церкви.
У полеміці з молоканами Мазаєв виявляв терпимість і щосили намагався пояснити їм справжнє значення євангельських текстів. Як відомо, молокани відійшли від православ’я з його обрядовістю й опорою на зовнішню релігійність; однак, відкидаючи православні обряди, вони відкинули і водне хрещення, і хліболамання, розуміючи всі ці постанови «духовно». Їм потрібно було показати, що визнання баптистами хрещення і хліболамання не є поверненням до православ’я, але більш точним розумінням учення Христа й апостолів. Тому Мазаєв закликав молокан до діалогу.
Зовсім іншим ставав тон Мазаєва, коли він полемізував із православними місіонерами, священиками. Він відкрито вказував на невідповідність їхніх окремих постанов Священному Писанню, на те, що православні автори часто суперечать один одному, що деякі обряди просто позбавлені всякого сенсу.
Багато статей і виступів Мазаєва на з’їздах і конференціях допомагали баптистським служителям утвердитися в євангельському розумінні і дати відповідь на всілякі звинувачення з боку православного священства, що відбувалося часто і повсюдно.
З’їзди та союзи: основна мета – благовістя
Дуже важливо пам’ятати, що благовістя було основною темою з’їздів і конференцій, заради благовістя створювалися союзи.
Так було на Першому російсько-українському баптистському з’їзді в Нововасилівці (Таврійська губернія) у 1884 році. З’їзд розглядав багато питань, але головним питанням було благовістя. На з’їзді був утворений Союз російських баптистів південної Росії і Кавказу.
Громади могли увійти в союз при виконанні двох умов: згода з догматичними положеннями і готовність жертвувати на справу місії.
Отже, на початку своєї історії євангельсько-баптистське братство вирізнялося прихильністю до благовістя. Благовістя було його головною метою і головною силою. Благовістя сприяло не тільки залученню до Євангелія людей світу, але і допомагало вирішувати внутрішні проблеми, спрямовувати сили і засоби на проповідь Євангелія.
Попереду перебували служителі, які палали вогнем Христа і вміли благовістити. Вони задавали тон у братстві. Для молоді це був приклад. Прагненням молодого християнина було присвятити себе Євангелією.
Благовістя відбувалося без іноземної допомоги та іноземних проповідників. Не було євангелізаційних кампаній, але були численні зібрання з живою і зрозумілою проповіддю Євангелія.
Благовісники перебували серед людей і жили життям, звичним для народу. Вони вміли свідчити, не боялися живого спілкування, могли діяти відповідно до ситуації, відповідати на всілякі запитання.
Олександр Нагірняк