Пам’ятка християнина-інтернетника
Портрет сучасної людини майже завжди демонструє «встромлені» у вуха «шнурки» плеєра MP-3 і ґаджет у руках господаря, що занурився в нього з головою. Інтернет – незмінний супутник сучасника, й навіть певною мірою необхідність. Маса людей по всьому світові успішно призвичаїлися у віртуальному світі й сприймають навіть коротке від᾽єднання від нього (наприклад, у літаку) як справжнісіньку трагедію.
Рух – ознака життя. Багато людей – про це трохи нижче – цим тільки й живуть. В інтернеті не лише рух, бурління. Руки не бажають відпускати айфон і строчать повідомлення за повідомленням. Новинні фейки, «незаперечні докази» чиїхось злочинів, вимоги «максимального перепосту» заливають стіни Фейсбука й потопають у лайках із коментарями.
Нижче наведу кілька цифр для позначення глобальності процесу. В 2014 році кількість інтернет-користувачів в усьому світі перевищила цифру 2,92 млрд. людей (дані statista.com). Лідер ринку, гігант Фейсбук, увірвав собі левову частку тих, хто сидить у соцмережах: у ньому, згідно з даними того самого ресурсу, зареєстровано 1,35 млрд. користувачів. Коли людина запускає пошук «Гугл», вона навряд чи замислюється над тим, що її запит лише один із 2 млн запитів, які цей ресурс одержує в цю хвилину. За той самий час користувачі Фейсбука постять 684.478 одиниць контенту. Не менш активними є онлайн-покупці. Вони витрачають у середньому 272,070 $ за хвилину. А це 391 мільйон доларів щодня. Щодня користувачі Інстаграм завантажують у середньому 55 млн світлин. Які у свою чергу теж хтось переглядає, «лайкає», коментує. Додайте до цього новинні портали, безліч сайтів із пропозиціями скачати або подивитися популярні онлайн-фільми, наявність у середнього користувача декількох скриньок електронної пошти, СМС-повідомлення, Whatsapp, Твіттер – і у вас запаморочиться у голові від глибини прірви, в яку може зірватися будь-який сучасник.
Хтось одного разу так сказав про великі міста: «Мегаполіс – найбільш прийнятне місце для самотності». Парадокс? Звичайно! Проте – факт. Це перша особливість інтернету: в оточенні, здавалося б, маси людей найчастіше почуваєшся зовсім самотнім. Відчуття самотності – це стан, в якому тебе ніхто не бачить, а ти тимчасом можеш за всім спостерігати, що відбувається, писати, лаятися, анонімно хуліганити (у кращому випадку під ніком, що тебе не викриє). Це породжує порочне коло, з якого людина часто не в змозі вибратися. З іншого боку – подібна самотність нерідко є причиною депресії. Віртуальний світ навантажує, тисне на психіку й робить із людини дикуна, що втрачає здатність і навички жити в реальному світі.
Взагалі, анонімність порочна за своєю природою. Юзер, нік, аватарка – ці слова легко ввійшли у вжиток й міцно закріпилися в сьогоднішній мові спілкування. І перше, і друге, і третє легко можна зробити яким завгодно – на будь-який смак і колір. За ними легко сховатися, вони відкривають широкі можливості для подвійного життя. Знаю молодих віруючих людей, які, ділячись досвідом, рекомендували своїм друзям заводити в соцмережах кілька акаунтів. Один – для друзів-християн, другий – для шкільних товаришів, третій – для всього іншого. При цьому поняття «для всього іншого» може містити в собі все що завгодно. Знову ж таки на смак і фантазію.
Наступна особливість – в інтернеті немає бар’єрів і стін. Один клік «миші» переносить тебе в іншу кімнату, а то й на інший континент. Там, де немає дверей, немає й необхідності заглядати в замкову щілину, можна сміливо входити до будь-якої кімнати й по-господарськи облаштовуватися. Тут усе можна, усе твоє. Ніхто не покарає тебе за свавілля, брутальність, і навіть щось гірше.
Важко повірити, що всього кілька десятків років тому потенційному братові-жениху натякнути віруючій сестрі, що вона йому мила серцю, було значно складніше. Спочатку він повинен був якимось чином звернути на себе увагу, напроситися провести додому, потім, наважившись, призначити побачення, й тільки через чималий відрізок часу насмілитися на серенаду під її вікном.
Сьогодні ж цей шлях значно скорочений – потенційному нареченому достатньо просто поставити «лайк» під світлиною дівчини у Фейсбуку – і він уже на середині шляху.
Те, що нормальна людина ніколи не дозволить собі сказати в присутності співрозмовника, залицяльник легко може «випалити» у віртуальному спілкуванні. Ляпаса йому ніхто не дасть, а якщо дівчина й обуриться, то завжди можна позадкувати, пославшись на невдалий жарт. У такий спосіб стираються всі грані й перешкоди для більш швидкого знайомства.
Зрештою, четверта особливість. Поруч з усім гарним, потрібним і корисним, що є в інтернеті, у ньому міститься й безліч найрізноманітнішого прилипливого бруду. У якомусь сенсі інтернет-сфера нагадує Содом. Недарма існує порівняння інтернету з містом, у якому роблять усе що заманеться: постять (займаються написанням постів), викладають контент, викидають справжнє «сміття», але при цьому ніхто й ніколи не робить прибирання. Із цього приводу існує досить жорсткий жарт: «З інтернету ще ніхто живим не повернувся».
У такий спосіб для християнина відкривається три перспективи. Або прийти в «Содом» заради благовістя і проливати світло Христове, не маючи нічого спільного з ним (Содомом), що саме по собі досить і досить непросто. Або, подібно до Лота, побачити щось добре в Содомі, і самому надовго поселиться в ньому. Однак потім усе життя картати себе у праведній душі своїй. Причому «поселитися» у буквальному значенні. Річ у тім, що наведена вище статистика відображає середні цифри. Це означає ніщо інше, як те, що мільйони людей проводять в інтернеті значно більше часу. Незрівнянно більше. По суті, в ньому живуть. Тому третій шлях полягає в тому, щоб навчитися задовольнятися щонайменшим контактом з інтернетом і в такий спосіб забезпечити собі незалежність від нього, насолоджуючись життям «у реалі».
Отже, ми спробували намалювати загальну картину проблеми. Слід сказати, що в більшості випадків люди не усвідомлюють й, відповідно, не визнають факту своєї залежності від інтернету. Так само як і алкоголік випиває «тільки на свята», а наркоман тримає «усе під контролем». Усе це нагадує людину, що зірвався з балкона дев’ятого поверху і у польоті заявляє: «Все гаразд, зі мною ще нічого поганого не трапилося».
Найбільш сприятливим ґрунтом для розвитку залежності людини від інтернету є її потреби. Що таке потреба? Це питання заклав в основу своїх досліджень Абрахам Маслоу (засновник гуманітарної психології, 1908-1970 рр.) і виявив, що потреби, наявні в людині, можна розділити на кілька умовних рівнів. У результаті своєї роботи вчений склав так звану піраміду потреб.
Нижні три рівні показують обмежені потреби. Що це означає? Якщо людина, наприклад, голодна, то в неї виникає потреба в їжі. Однак ця потреба обмежена розмірами шлунка й апетитом. Людина не може нескінченно споживати їжу, рано чи пізно вона насититься. Те ж саме відбувається зі здоров’ям, безпекою, дружбою тощо.
А от верхні два рівні, так звані «потреби росту», мають іншу природу. Вони не обмежені. Моє его, моє «я». Кожна людина – ти і я – постійно намагається відтінити, виділити, підкреслити власну винятковість, неординарність. Середньостатистичний мешканець землі, якщо в нього є хоч якісь можливості, постарається купити не якусь простеньку футболку за два долари, а обов’язково брендову, за 25. Чому? Тут необов’язково річ у якості. Марка, бренд надають людині певного іміджу (круто, свіжо, модно, ексклюзивно), таким чином, різниця у 23 долари робить споживача, на його думку, більш ефектним, іншим, не таким, як решта.
На двох потребах – повага оточуючих, покращення самооцінки й самовираження – засновані технології всіх соціальних мереж. А оскільки ці потреби належать до розряду необмежених, можливості ресурсів практично також не мають меж. Вони можуть тримати людину на прив’язі нескінченно.
Соціальні мережі, до речі, не просто так надають свої «стіни» для користування інтернетникам. Вони збирають інформацію про своїх клієнтів. Фейсбук й Однокласники, «Гугл» й Рамблер «запам’ятовують» не тільки заповнений юзером профіль, ніки, імена… У системі зберігається абсолютно вся інформація: які сторінки ми найчастіше відвідуємо (що дивилися, порівнювали), наші запити в пошукових системах… Усі ці дані збирають на підставі багатоденних спостережень за кожним користувачем і зберігаються довгі роки. Для цього в наявних серверів є величезні можливості. Наприклад, в 2012 році на них зберігалося 500 терабайт інформації (стільки міститься на 108,396 дисках DVD) щодня.
Інформація збирається для того, щоб згодом бути проданою комерційним компаніям. Чи замислювалися ви коли-небудь, чому, коли, приміром, учора ввечері ви задали в пошуковій системі словосполучення «Спортивне взуття», протягом декількох днів, а то й місяців по тому кожний другий сайт, який ви відкриваєте, «випадково» видає вам рекламу спортивного взуття?..
Фейсбук, будучи найбільшою соціальною мережею у світі, при цьому залишається безкоштовною для своїх клієнтів. Але ця безкоштовність досить відносна. У третьому кварталі 2014 року (з липня по вересень) чистий прибуток Фейсбука сягнув 633 млн євро. Це 633 млн євро за 90 днів. Порівняймо: фірма Adidas, найбільший виробник спортивного одягу в Європі, за цей же період заробила 282 млн євро. Навіть не половину! Саме тому настільки складно вийти із цієї системи. Наприклад, якщо ви побажаєте погасити свій акаунт на Однокласниках, то навряд чи зможете це зробити самостійно. Опції, призначені для цього, настільки заховані й замасковані, що знайти їх непросто. Але навіть якщо вам вдасться погасити сторінку, то все, що ви робили протягом багатьох років, з інтернету не зникає. Усі ваші дії й інформація залишаються там назавжди.
Статистика показує, що 91% інтернет-залежних користувачів живуть на ресурсах, пов’язаних зі спілкуванням. Це лише підтверджує об’єктивність таблиці Маслоу. Тому, хто відчуває потребу в покращенні самооцінки, самовираженні, необхідно набути оточення, яке цю самооцінку покращуватиме. Звідси система так званих «лайків» (Інстаграм і Фейсбук) і «класів» (Однокласники).
Незалежно від того, робить користувач замітку чи дає коментар або розміщає власне фото, він незмінно очікує заохочення, свідомо або несвідомо очікує, що його оцінять, похвалять, «лайкнуть». Кількість «лайків» відіграє роль сигналу – підтвердження визнання (краси, оригінальності, таланту) господаря сторінки. Тому багато користувачів роблять усе можливе, а іноді й неможливе (у сенсі неприпустиме) для того, щоб привернути увагу навколишніх і заслужити додатковий «Клас!» Цій потребі немає меж, що й пояснює такий високий відсоток залежних, що користуються цими ресурсами.
У зв’язку з виникненням конфлікту на Сході України в соціальних мережах з’явилася ще одна форма для самоствердження. Будь-яка більш-менш значима подія незмінно виявляє масу «експертів» у сфері політики, авіації, морського й міжнародного права, фахівців у боротьбі зі злочинністю, тероризмом. «Фахівці» знають, хто збив літак, звідки прилетів снаряд, хто стоїть за загибеллю мирних жителів і скільки танків привезла Росія із черговим гуманітарним вантажем. Це явище вже знайшло власну назву – «диванна аналітика».
«Перестрілка» посиланнями й відеороликами захоплює користувачів соцмережей настільки, що вони не знають ні сну, ні відпочинку. Суперечки здебільшого переходять у перепалку й на особисті образи учасників, збирають однодумців і тих, хто співчуває, з тієї й іншої сторони. І це триває нескінченно, без будь-якої перспективи на перемогу якоїсь зі сторін. «Завдяки» таким холіварам нерідко руйнуються стосунки, й навіть дружба між людьми, у тому числі – християнами. Доходить до того, що представники однієї й тієї ж конфесії відмовляються від участі в спільному переломленні хліба із братами й сестрами, які, на їхню думку, мають неправильну точку зору…
Доктор Кімберлі Янг, професор психології Пітсбургського університету в Бретфорді, почала вивчати цей новий вид психологічного захворювання ще в 1994 році. За її словами, інтернет-залежність – це не хімічна залежність, а залежність, близька до азартних ігор. Доктор Янг виділяє п’ять типів залежності від мережі в широкому розумінні цієї проблеми:
Інформаційне перевантаження. Під цим терміном маються на увазі довгі, безцільні блукання по сайтах, пошук і настільки ж безцільний перегляд інформації. Така залежність супроводжується нажчевказаними симптомами:
- Постійне бажання перевіряти електронну пошту, а також усі сайти, де зареєстрована людина; по колу: Однокласники, Фейсбук, пошта, Ютюб, новини, ВКонтакті, Однокласники, Фейсбук, пошта, Ютюб, новини, ВКонтакті… і так нескінченно;
- Тривале проведення часу в мережі. Повертаючись додому з роботи або навчання, людина похапцем перехоплює що-небудь із їстівного й поспішає за комп’ютер – «перевірити пошту… на дві хвилинки». Потім приходить до тями… посередині ночі. Виявляється, просидів у мережах увесь вечір і півночі. Вранці – на роботу. І це життя…
- Неспроможність відірватися від екрана. На цей «подвиг» просто не вистачає сил. Натиснути на хрестик у верхньому куті, вимкнути комп’ютер і повернутися, нарешті, у реал – до родини, дітей, рідних, і друзів. Чи варто дивуватися, що сайт Однокласники прославився тим, що саме з ним у багатьох родин пов’язана трагедія в родині. Вона або на грані розлучення або вже зазнала краху. Для сайту шкільних друзів гідну конкуренцію складає Фейсбук. У кожному третьому розлученні в США за минулі роки фігурувала соціальна мережа. Цей показник зростає вже восьмий рік поспіль – із моменту запуску легендарного ресурсу.
Нав’язлива потреба в мережі. Гра в онлайн-ігри, постійні покупки або участь в аукціонах. Обов’язково знайдеться щось «новеньке», яке треба встигнути купити, навіть якщо воно зовсім тобі не потрібне.
Комп’ютерна залежність. Комп’ютерна залежність – непереборна тяга до комп’ютерних ігор. Це взагалі лихо. Від цього бомбардування реально гинуть люди, родини й особистості.
Залежні люди не можуть дочекатися вечора, щоб постріляти. Вони стають агресивними в реальному житті, не можуть впоратися із собою, своєю дратівливістю, жорстокістю. Але й це ще не все – страждають їхні близькі, руйнуються родини. Чоловікові, що підсів на ігри, не тільки не потрібна дружина, вона йому заважає. А якщо ризикне зробити зауваження: «Може, вистачить уже грати?», то це загрожує грандіозним скандалом. Руйнуються стосунки із дружинами, батьки безповоротно втрачають дітей. Про якийсь духовний ріст взагалі не може йти мова?
Кіберсексуальна залежність. Так фахівці називають сильний потяг до відвідування порносайтів і заняття віртуальним сексом. Залежність від брутальних сайтів і брудної переписки – це болото такої глибини, що воно проковтує жертву, й навіть не поперхнеться. Найчастіше це робиться під чужим іменем (ніком) десь-інде, за зачиненими дверима. Звісно, людина ховається від інших, не бажає, щоб її хтось побачив.
Якщо ви думаєте, що це проблема тільки невіруючих, то глибоко помиляєтеся. Мені розповіли випадок, як на спілкуванні лідерів молоді учасникам була запропонована анонімна анкета. Поряд з іншими, в ній містилося запитання: «Чи відвідуєте ви брудні сайти в інтернеті?» Зі 40 присутніх 28 відповіли «ні». Найцікавіше відбулося згодом. Старший служитель прочитав семінар щодо гріховної залежності від таких сайтів і… знову роздав анкету, у якій подібне запитання було сформульовано навіть більш конкретно: «Чи бажаєте ви звільнитися від впливу брудних сайтів». На це запитання відповіло «так» 34 людини із 40 присутніх. Ось така арифметика: відвідують 28 людей, а побажали звільнитися від залежності (після проповіді) – 34.
Пристрасть до віртуальних знайомств. Сьогодні селфі-хвороба поглинула людей настільки, що навіть не вважається соромом знятися на тлі чужого лиха. Розповім свіжий приклад. Коли в середині грудня 2014 року терорист захопив заручників у кафе в австралійському Сіднеї, відразу до місця події стали збігатися зіваки. Люди з усмішками позували напроти оточеного поліцейськими будинку. Цікаво, чи замислився бодай один із них про те, що поруч на волосу від смерті перебувають перелякані люди…
Газети пишуть, що вчені з американської психіатричної асоціації в 2014 році офіційно визнали «селфі» психічним розладом. Але вони й визнають свою безпорадність – ліки від цієї хвороби поки ще не розроблені; лише несміливо нагадують про те, що самооцінка формується усередині людини, а не перед об’єктивом фотокамери.
Ще раз підкреслю симптоми хвороби: проблеми з роботою, навчанням; часта байдужість до членів родини, як наслідок – скандали; надання переваги перебуванню в мережі; відчуття порожнечі й самотності без інтернету; постійне непереборне бажання з кимось листуватися, оцінювати світлини, ділитися новинами й відеороликами. Те ж саме стосується комп’ютерних ігор. Якщо ви помічаєте за собою щось подібне, – вам саме час зізнатися собі в тому, що ви залежні.
Бажаю кожному читачеві навчитися вдовольнятися мінімумом спілкування з інтернетом, і забезпечивши собі в такий спосіб незалежність від нього, аби насолодитися життям «у реалі».
Про шляхи звільнення від усіх згаданих типів залежності, які ми розглянули вище, поміркуємо в наступному числі. У журналі наведена скорочена версія, детальніше про це дивіться на сторінці автора в «Живому журналі»: andy-777.livejournal.com.
Андреас Патц