Мої втрачені благословення
Це анонімне свідчення оповідає нам про свободу вибору і його наслідки в житті однієї християнки, яка з ранньої юності починала свій шлях із Господом. І сьогодні, у свої 72 роки, охоче і щиро розповідає про теперішнє життя у слідуванні за Ним. Але так було не завжди. Ці біографічні рядки демонструють типовий приклад вибору багатьох дівчат, які зробили ставки на успіх і заміжжя поза церквою, що свого часу стала для них цінною і необхідною духовною родиною.
…Це був період сильних радянських гонінь, у тому числі у школі, де я навчалася. Звідусіль – зневага, особливо від класної керівнички, яка була затятою атеїсткою. Вона збурила весь клас проти мене як християнки, щоб зі мною ніхто не вітався і не спілкувався. Але, на щастя, у мене була подружка, яка, незважаючи ні на що, продовжувала зі мною товаришувати.
Коли я закінчувала 10-й клас і наближався час іспитів, мені знизили майже всі оцінки у табелі. А потім, на самих іспитах, зробили те саме. На одному з них мене довели до того, що я знепритомніла. Був дуже великий натиск із боку вчителів, до того ж я тоді хворіла на ангіну й була фізично ослаблена.
З-поміж усіх лишень вчителька з англійської поставила мені ту оцінку, на яку я заслуговувала. Зі школи мені дали таку характеристику, з якою мене не могли нікуди прийняти на роботу. Документ свідчив про те, що я сектантка, не комсомолка, в колективі вороже налаштована, недружелюбна, в жодних шкільних заходах не брала участі. Але це була неправда: я була активна, співала на шкільних вечорах та на інших зустрічах. Адже зміст пісень 60-х був не таким, як зараз. Іноді виконувала пісні англійською мовою. Директор, коли давав мені характеристику, сказав: «Бідолашна Якименко, що ти робитимеш?!» Прийшовши додому, я прочитала характеристику й почала плакати. Але мама взяла її і порвала на дрібні шматочки. Пояснила просто: «Господь тебе не залишить».
По закінченні школи двоюрідна сестра забрала мене в Одесу й поселила у своїй кімнаті в гуртожитку. Вона була невіруюча, хоча, так само як і я, з віруючої родини: її мама, і бабуся, і брат двоюрідний були євангельськими християнами. Вона відразу ж привела мене у свою компанію, де всі були невіруючими, і за короткий час я стала вести світський спосіб життя.
Необхідно було десь прописатися, тому я вступила до техучилища, яке вирішувало цю проблему. На роботу мене ніде не брали, адже в моєму паспорті стояв рік народження – 1944, а це означало, що мені лише 16 років.
Я дотепер не можу зрозуміти, чому в училищі вийшли мені назустріч і зарахували на навчання без характеристики. Тут я вчилася на відмінно, і мій виробничий майстер запевняв, що моє місце – в інституті, а не в училищі. Але шлях до інституту лежав через вступ у комсомол. Хоча я тоді була невіруючою, все ж чомусь комсомол у мене завжди асоціювався з хибним учинком, тому я так і не вступила до вишу.
Життя тривало, і я вийшла заміж за невіруючого. Здавалося, життя як в усіх. Чоловік був моряком, матеріально добре забезпечував, любив мене, але це тривало до певного часу, допоки не почав випивати. Згодом він покинув сім᾽ю, а через якийсь час помер від пияцтва. Я залишилася одна. Старшій донці, Наталі, було 15, а Марті – всього 6 років. Було дуже складно, але Господь не обділяв мене Своєю ласкою. Однак усі успіхи я приписувала лише собі, мовляв, сама така молодчина: багато працюю, вимотуюся, заробляю на дітей, піднімаю їх. А пізніше й зятя влаштувала на кращу роботу. Я увесь час вважала, що досягла всього самотужки.
Мені було вже 55 років, коли Господь покликав мене і я прийшла до Нього з молитвою покаяння. Тільки тоді я зрозуміла те, що дотепер повторюю: Господи, Ти ніколи не позбавляв мене Своєї милості. Адже двоє моїх дітей були ситі, взуті й одягнені – вони ні в чому не знали біди. Також є квартира кооперативна в Одесі. Хіба це не милість Божа!? Але я певний час вважала, що це мої заслуги.
З роками я розумію, що втратила своїх дітей у тому сенсі, що вони не живуть із Господом, хоча діти й онуки дуже хороші. Я постійно молюся про їхнє покаяння, це – найбільший мій біль.
Озираючись назад, розумію, що все своє життя, свої молоді роки, таланти, гарний слух і непоганий голос – усе це пішло в нікуди. Якби ж я тоді була з Господом! Я опановувала б музику, розвивала б таланти, служила б Господу, а не світові. Як же я сьогодні можу сказати своїм дітям, що найбільше щастя – служити Господу, віддати Йому всі свої роки, що немає більшої радості за ту, яка живе у відродженому серці?..
Більшість дівчат, які йдуть за невіруючих хлопців, аргументують свій вчинок так: «Я його перевиховаю, поведу за собою в церкву». Але надто вже багато протилежних випадків. Виходячи заміж, 99% дівчат буквально слідують за чоловіком, тому що це природно. Наприклад, він іде кудись у гучну компанію й бере із собою дружину. Вона може відмовитися. Нехай це буде один раз, другий, а потім починаються сварки. Свідками стають діти й теж страждають від цього. У такого подружжя різні цілі, цінності, різний дух – словом, усе різне, немає нічого спільного.
Любі дівчата, в жодному разі не йдіть заміж за того, хто своє життя не пов’язує з Богом. Наслідки будуть дуже руйнівними. Ви не матимете особистого життя. Ваші діти страждатимуть, ви страждатимете. Рано чи пізно, з великої Божої милості, ви знову прибіжите до Господа, тому що ви Його знали, знали, Який Він благий. Ви не зможе так жити далі. Постійно і всюди ви почуватиметеся чужою. У будь-яких компаніях, куди б не пішли, ви почуватиметеся наче чужорідне тіло, наче біла ворона. Коли ж повернетеся до Господа, де будуть ваші діти, онуки?
Моє найбільше бажання в житті – щоб я і мій дім служили Господу. Певно, цього прагне кожен, хто знає Господа. Я випробувала на собі і розумію, до чого приводить цей світ і як страшно в ньому, коли ти живеш без Бога. Скільки разів мама мене скеровувала до Бога, але я рідко слухала її, рідко приїжджала до неї і ходила з нею до церкви. Щось стримувало мене. Але коли Господь Духом торкнувся до мене, я з великим бажанням стала сама шукати церкву. І коли потрапила в церкву, я слухала й плакала. Я бачила у собі велику грішницю, вважала себе брудною, прокаженою і дуже хотіла змінитися, але за допомогою власних сил, щоб потім уже «правильною» прийти до Господа. Згодом я зрозуміла, що сама не змінюся, тому встала на одному з богослужінь і покаялася. Після цього я місяців зо два не могла спокійно про це говорити: увесь час плакала. Тривалий час також не могла спокійно, без сліз, молитися. Пригадую, навіть не могла вивчити вірш напам’ять, бо в ньому були слова, від яких я відразу ридала: «Мій Господи, чого я доброго в житті зробила? Чим заслужила благодать Твою? Душа моя була зовсім не білою, а Ти сказав мені: «Тебе люблю».
Навіть діти мені казали: «Мамо, ну що ти увесь час плачеш? Уночі ми прокидаємося від твого плачу». Я вставала о п’ятій ранку молитися й увесь час ридала. Коли читала в Євангелію про жінку, яка обмивала сльозами ноги Христа й волоссям їх витирала, весь час бачила себе в цьому епізоді. Головне те, що Його милість виявлена для мене, Він мене врятував. І я вірю, що мої діти теж прийдуть до Господа.
Кілька років тому Бог подарував мені чоловіка. Я не гідна цієї людини. Те, що в тому житті вважала сімейним щастям, аж ніяк не порівняється з тим, коли ти живеш із чоловіком, який не тільки нормально ставиться до тебе, любить тебе, а й разом із тобою любить Господа й служить Йому. Яке це щастя, коли ви разом молитеся, разом читаєте, разом розважаєте. Це треба розуміти, адже як можна пояснити, якого смаку їжа, коли ти її не спробував. Це для мене наче небо й земля. Я не раз кажу, що по-справжньому тоді не жила, я лише думала, що мала щастя. Але це міраж у порівнянні з тим щастям, яке дає Господь.
Коли мені мій нинішній чоловік зробив пропозицію, я відповіла «ні». Але потім, коли ми разом молились, я просила так: «Господи, дай мені не ту любов, яка була у світі. Я прошу від Тебе Твоєї любові». Я навіть не можу передати, яка зрештою до мене прийшла ніжність. Мені дуже складно було спочатку, адже п’ятдесят років жила в одному місті, де мої діти й онуки. Але заради нього я залишила все. Я розуміла, що це від Господа.
Нехай кожна дівчина-християнка вчиться довіряти Господу, нехай боїться вчинити проти Його волі, нехай Сам Господь вкаже їй на того, кого Він вибрав для неї. Не вона вибирає, а Він для неї вибирає. І Він дає почуття. Тоді ця любов покриває все. Перевіряти треба часом і на колінах, у молитві. Якщо любов не від Нього, Він ставить перешкоди. Але закохані часто забувають геть усе, у тому числі й поради батьків. Однак якщо ж батьки тобі кажуть, що щось не так – це вже перешкода, тому що вони бачать цю людину не закоханими очима, а очима мудрості, прожитого життя. Господь їм теж відкриває те, що цей шлях не для тебе, це не твоя людина. Розплющ очі, подивися, добре довідайся про цю людину як християнина. Якщо хлопець любить і боїться Господа, якщо немає перешкод від Бога, тоді це – твоє.