Коли Бог відчиняє двері
У нас у гостях брати з церкви «Благодать» м. Лисичанська – Юрій Вєжлєв, Степан Козодой і Андрій Москаленко. Ми запитали у луганських гостей про теперішнє життя віруючих на Сході України, про їхнє розуміння посвячення Господу і служіння ближньому. Про великі Господні діла вони розповіли нашому журналісту Богдану Вершигорі.
Степан Козодой:
Територія нашого міста після звільнення знову стала підконтрольною Україні, але межує з непідконтрольною територією. На сьогоднішній день основна частина людей, котрі були у нас як на «перевалочній базі», вже роз’їхалася. У березні минулого року було зареєстровано 26 тис. біженців, у липні їхня кількість знизилася до 12 тис. Хоча це і перевалочна база, деяких таке життя влаштовує. Вони облаштувалися і не хочуть далеко їхати, сподіваючись, що ще можна буде повернутися додому. Іноді ці люди ходять до себе додому козячими стежками. Серед них є ті, хто хоче ходити до церкви, а є й такі, які ходять навколо церкви, отримують щось з їжі або одягу – і навтьоки!
Юрій Вєжлєв:
Упродовж всього існування нашої церкви ми мріяли про свій Дім молитви, але Господь чомусь не давав того, чого просили. Від нашої помісної церкви утворилося п’ять дочірніх церков, і для кожної з них ми придбали будівлі, а самі – все ще без Молитовного дому.
Почалася війна, і нам відмовили в оренді всіх приміщень, де ми збиралися раніше. Ми продовжили своє служіння в двох квартирах. Дві трикімнатні квартири на різних поверхах. Другу Бог нам практично подарував завдяки братам. Понад сто людей поміщалося в цих двох оселях. Одночасно на двох різних поверхах проводилися служіння. Придбали стільці, розставили їх на першому поверсі, де транслювали звук і де зазвичай сиділи бабусі та люди, яким складно піднятися на другий поверх. А на другому поверсі проходило основне служіння. Там була розташована кафедра, місце для хору. Ця квартира слугувала місцем для молитовних зустрічей та інших спілкувань.
Так тривало досить довго. Ми розуміли, що живемо в жилому секторі, у п’ятиповерховому будинку, де люди будь-якої миті можуть обуритися і вимагати припинення богослужінь. Ми молилися, можливо навіть були в розпачі, і раптом Бог відчинив нові двері можливостей! А ми знаємо, що коли Він відчиняє, то хто може зачинити? Господь відповів на наші молитви, і ми враз побачили, який добрий до нас Господь!
Настав час, і Бог дав можливість за три дні придбати будинок. Це наріжний будинок із великою ділянкою – площею 18 соток. Майже тринадцять років ми проходили повз цей будинок, мріючи про нього!
Андрій Москаленко:
На той момент власники будинку були в Москві. Ми й не очікували, що вони так швидко зможуть приїхати. До того ж вони знизили вартість будинку з одинадцяти тисяч гривень до п’яти, тобто це приміщення нам обійшлася удвічі дешевше. Нам якраз вистачило тієї суми, яку ми зібрали церквою, навіть ще трохи залишилося. Зараз ми збираємо кошти на фундамент і хочемо поїхати на Західну Україну, щоб подивитися будинок, проект якого нам дуже сподобався.
Юрій Вєжлєв:
Дозвольте пояснити, чому ми вважаємо, що це сталося не через наші старання, а завдяки діям Бога. До нас приїхали брати з Біблійної місії і сказали, що Бог прихилив їхнє серце допомогти нам з будівництвом Дому молитви. Не можна сказати, що я був наляканий – скоріше, спантеличений. Саме той будинок, про який ми мріяли, виставили на продаж. І брати з місії самі приїхали до нас! Усі ці моменти з’єдналися в одному Божому задумі. Бог зміцнив нашу віру і зусібіч підтримав. Дехто дивувався, кажучи: «Ви що, з глузду з’їхали? Хто зараз будує? Адже війна йде, все руйнують. А раптом завтра тут почнуться воєнні дії і зруйнують ваш будинок?!» Проте глибоко в серці ми були переконані, що все це нам посилає Бог, а Його намір не може бути зупинено.
Андрій Москаленко:
У нас було таке відчуття, ніби Бог узяв нас за руки і Сам через усе провів. Мені це нагадує ситуацію, коли людина йде через очерет і не знає, що її чекає наступної хвилини. Вона просто йде вперед, нічого не бачачи перед собою. Ось і у нас було подібне враження, начебто Бог просто взяв нас і провів, а ми ледве встигали за Ним!
Юрій Вєжлєв:
Ми розглянули багато різних проектів. І нам стало очевидно, що якщо ми плануємо розвивати служіння нашої церкви, яка вже зараз налічує понад сто чоловік, то цієї будівлі буде недостатньо. У результаті ми вирішили, що місія будуватиме основний зал, а інші необхідні приміщення ми добудовуватимемо своїми силами. Адже Бог уже відкрив нам стільки дверей!
Степан Козодой:
Дякую Богові за те, що церква, перебуваючи в умовах війни, не опустила рук і встояла в момент кризи. Коли керівництво церкви не опускає рук і не впадає в паніку, то ця паніка не передається й церкві. Наш пастор, Юрій Іванович, – чудовий приклад активного служителя. І у нас, слава Богу, хороша братська рада. Ми не дозволяємо нашій церкві сумувати. У складних обставинах, коли місто було в окупації, нам довелося вивозити свої родини. А Юрій Іванович разом зі своєю дружиною залишився в місті. Ми вивезли своїх дітей, а наступного дня повернулися, щоб допомогти виїхати решті. Але в місто нас уже не пускали. Юрій Іванович робив усе можливе, відправляючи людей, яких ми зустрічали вже за містом.
Андрій Москаленко:
Коли місто звільнили, не було ні світла, ні газу, ні води, тому ми почали завозити хліб і воду. Степан був водієм мікроавтобуса. Спочатку ми вивезли свої родини і розмістили їх приблизно за сто тридцять кілометрів від міста, а потім поверталися назад на своїх машинах.
Спочатку закупівлі продовольства здійснювалися за власний кошт. У мене були старенькі «Жигулі», я планував їх продати і з часом купити іншу машину. Але коли почали допомагати, всі ці накопичені гроші необхідно було витратити на купівлю хліба, продуктів і ліків для нужденних. Ми розвозили по 500–700 буханок хліба. Степан теж зі свого боку викладався на повну. Ми не очікували жодної допомоги, бо розуміли, що реагувати треба було дуже швидко й активно. Ось коли сили вичерпуватися, то почали бити на сполох: що робити далі? Усі мої особисті кошти закінчилися, бак у машині був майже порожній. Як бути далі? Моя молитва стала якоюсь незвичайною. Я був дуже стурбований і не розумів, як діяти далі. Вже пізніше, через певний час, нам почали допомагати брати. Брати, з якими ми раніше не були знайомі.
Юрій Вєжлєв:
Скрутні обставини змушують приймати рішення. І коли ми приймаємо рішення, Бог починає благословляти. Деяким людям достатньо було лише побачити нас на подвір’ї, і це вже давало їм полегшення. Багато хто змінив до нас ставлення. Деякі запитують, коли проходять наші недільні богослужіння і чи можна привести своїх дітей у нашу недільну школу. Люди перестали нас боятися, і тепер багато хто знаходить у собі сміливість переступити поріг Дому молитви. У селах люди кажуть, що допомагають тільки баптисти. Оскільки тоді, коли ми до них приїжджали, жодної іншої допомоги не було: ні від Червоних Хрестів, ні від військових. Військові самі зверталися до нас з проханням залишити їм води або якої-небудь провізії.
Юрій Вєжлєв:
Зараз у церквах Лисичанська добре налагоджена система забезпечення гуманітарною допомогою, яку формують у Києві і на Західній Україні. Посилки з допомогою надсилають до нас, а ми розвозимо і роздаємо нужденним. Також ми відвідуємо людей, збираємо про них інформацію, намагаючись розповісти і показати, що все це робить для них Ісус. Люди цілком нормально це сприймають. Неподалік від нас – церква «Преображення». У цій церкві періодично, приблизно два рази на місяць, проводять зібрання саме для біженців. Ми взяли загальноміські списки біженців і по черзі запрошуємо їх на служіння. Зазвичай ми приїжджаємо з частинкою хору і проводимо півторагодинне євангелізаційне зібрання. Розповідаємо цим людям про сенс життя, про те, чому вони втратили житло і тепер стали біженцями. Також на основі Євангелія намагаємося пояснити, чому Бог допускає війни. Ми намагаємося донести до них думку про те, що їм, по суті, потрібен навіть не цей пакет допомоги, по який вони прийшли, – їм потрібен Ісус. Вони вже звикли до нашої групи: співають наші пісні, беруть наш збірник. Багато хто впізнає нас на вулиці, вітається, хоча ми всіх їх не пам’ятаємо, адже їх багато.
Степан Козодой:
Згадую один випадок. Брати нас благословили коробками з допомогою. Коли ми під’їхали до останнього блокпосту, там стояла колона комерційних вантажівок, яких з якихось причин не пропускали. Мені сказали, що потрібно перевірити машину, і вказали на невелику ділянку перед постом, де зазвичай проводять огляд. Вони розкрили всі коробки, висипали мішки з речами, заглянули за обшивку і передали по рації, що синій бус – чистий. В одному чоботі знайшли бейсбольний м’яч. Вони: «На м’яч орієнтування не було? Бейсбольний». По рації відповідь: «Ні!» Вони поклали на місце і кажуть: «Ну, мужик, вибач, нам треба йти». Потім вибачилися, що все перевернули в машині, і пішли. Я залишився стояти. Переді мною купа розкиданих речей, позаду натовп комерсантів, а попереду військовий блокпост. На інший бік нікого не пускають, і я зважився сам підійти до військового. Підійшов і запитав, що мені далі робити. Він запитав: «А що тобі сказали?» Я відповів: «Сказали, що чистий». «Значить, їдь!» Я був у шокований! Швидко зібрав всі розкидані речі і поїхав. Коли їхав, всі комерсанти, які стояли там, взялися за руки і перекрили мені дорогу. Я зупинився, а вони підійшли і почали запитувати, скільки грошей я дав на посту, щоб мене пропустили. Я їм відповідаю: «Ніскільки». «Як ніскільки? Ми третю добу тут стоїмо, а нас не пускають». Тоді я їм кажу: «Бог подбає». – «А, твій Бог…» – «Так, мій Бог!» – відповів я їм.
Особисте переконання віри – «Господь подбає!»
Спілкувався Богдан Вершигора