Філіппіни. Свіжі сторінки у щоденнику місіонерки
Я перебуваю між двома містами – Малайбалай (адміністративний центр провінції Букіднон на Філіппінах, його ще називають «місто в лісі», «південна літня столиця Філіппін») і Валенсія, джерело Насулі. Ми живемо в справжнісінькому тропічному лісі, якого не торкнулася рука людина. Високі дерева, дика природа… І все це з мого вікна. Чудове місце для вивчення Писання. Вечорами гуляти не рекомендовано через змій: це теж їхній будинок, тому треба ділитися. Усі наші будиночки зроблені з бамбука чи іншого дерева, але дах металевий (від усієї душі вдячна Богові за це!), що слугує надійним захистом від дощу. Тривожать нас лишень щурі й терміти – вони прямісінько загризають увесь будинок.
На цій базі люди з гарячим серцем, усе, що лишень роблять, супроводжується молитвами, прославленням, поклонінням, радістю й величезним бажанням. Характер цих людей надто м’який, дух лагідний, вони жертовні, щедрі, служать близьким з радістю, охочі допомагати і дуже жартівливі. Я не завжди знаю, коли вони говорять серйозно, а коли жартують. Коли ми заїхали на постраждалу від тайфуну територію, усі в автобусі реготали від пустих, недоречних жартів. Ось так вони долають труднощі. Це їхня психологія, але мені вона не зрозуміла.
Служіння
Бог благословив мене чудовими лідерами, і мені за радість та насолоду працювати під їхнім керівництвом. Потихеньку ми готуємося до біблійної школи. Заняття у студентів розпочнуться наприкінці січня, тому я дуже рада, що маю час і для іншої роботи. Двічі на тиждень ми відвідуємо чотири різні місця: Пунтуд, Мексико, Патанг і Матінао, де годуємо бідних дітей, розповідаємо їм про Бога. Коли допомагають спонсори, ми можемо придбати дітям одяг чи взуття, але таке трапляється рідко. Тому ми просто годуємо їх і проводимо біблійні уроки. Коли діти бачать, що ми під’їжджаємо, вони всі гуртом збігаються до машини. У кожного в руці – якась посудина: тарілка, банка, чашка або пластиковий контейнер – і, звичайно ж, усе це ультрастаре, брудне й поламане. Самі ж діти обідрані, брудні, голодні… У них не просто порожні шлунки, але й порожнє серце, що потребує любові. Ех, до чого ж я щаслива брати участь у подібних заходах, це настільки збагачує й благословляє тебе і оточуючих! А скільки радості це приносить!
Я така рада, що Євангеліє йде поруч із доброчинністю, інакше, ми просто були б соціальними працівниками й не більше. А ми сіємо в душі вічне Слово.
У нас був землетрус. Провінція Бохол постраждала найбільше, тому всі співпрацівники нашої місії швидко приготувалися, зібрали кошти й поїхали допомагати потерпілим. Потім пройшов потужний тайфун Йоланда, що теж змусив миттєвого планування нової поїздки. Найсильніша буря уранці 8 листопада принесла на філіппінські острови вітри зі швидкістю 315 кілометрів на годину. Супертайфун супроводжували хвилі заввишки до шести метрів, які хлинули на береги островів Самар і Лейте. Філіппіни – це країна, на яку посягають майже всі природні сили: тайфуни, землетруси, потопи, цунамі, і навіть торнадо. Такі кліматичні умови вимагають спеціального служіння від команди, яка виїжджатиме на місце події, аби надати допомогу.
Тайфун Йоланда
І ось поїздка на острів Лейте. Дорога була досить тривалою і виснажливою. Аби потрапити на баржу, можна було прочекати 24 години, не враховуючи самої дороги до острова – ще два дні шляху. Спали хто де міг прихилити голову. Іноді мені щастило – було ліжко, а іноді доводилося лежати просто на столі. Братів було більше, усі вони спали на підлозі, застеленій картоном. На дорозі багато пилу і куряви. Вона скрізь: у вухах, носі, зубах і очах. Транспорт тричі ламався. Було навіть, що свої в’їхали у своїх же. Але тут усе сприймається сміхом, тому не виникає жодних сварок і образ. Посміялися – й розійшлися.
Згадуючи труднощі, я не можу не розповісти про красу, якою Бог встелив наш шлях і збагатив наш досвід. Дорога вигиналася серпантином через гори, ріки, мости, селища, рисові й кукурудзяні поля, бананові гаї і вздовж узбережжя океану. Я ж спостерігала за тим, як живуть люди. Деякі моменти змушували сміятися, а більшість із них просто захоплювали. Люди тут живуть у повному мирі і спокої, вони задовольняються найменшим. Це не місце для суєти, але й не місце для ліні. Саме такий розміряний ритм життя вже давним-давно загублений там, де, як ми вважаємо, панує «ЦИВІЛІЗАЦІЯ».
І от ми на баржі наближаємося до острова. Бог мені подарував дивовижне явище – багато дельфінів. Але ця картина незабаром змінилася картиною цілковитої руйнації. Це територія тайфуну. Немов косою, зрубані пальми, зруйновані будинки, а найсумніше – тисячі загиблих душ. І чим далі їдеш, тим гіршою видається картина. Край дороги стоїть багато дітей, що тримають написи на шматках картону: «ДОПОМОЖІТЬ», «МИ ГОЛОДНІ». Хто не зміг написати, стояв із простягненою рукою. Дороги встелені написами із фарби, аби було видно з висоти гелікоптерів: «ЇЖІ. ВОДИ. ПРИЗЕМЛЯТИСЯ ТУТ. SOS. ДОПОМОЖІТЬ». Я жахалася від побаченого. Боляче було дивитися в очі людей, де стільки болі і втрат, – лишень Один Бог може їх потішити.
Щоночі сильні вітри й звуки металевих уламків робили це місце моторошним. З кожним днем дощі ускладнювали наше перебування там і вдень, і вночі. Важко. Але при всьому цьому ми були дуже задоволені: розповідали благословення дня, молилися, прославляли Бога. Коли ти в таких умовах, тобі вже нема що казати. Горе занадто близьке і реальне. Моє серце мовчало. Мій дух мовчав. Бог справедливий, тож під сумніви Його суд я не ставлю. Мені нема про що Його запитувати. Він має рацію. Я лише продовжувала молити Його, щоб через усе це Він розм’якшив і моє серце. Я просила сліз для очей, болю для серця, страждання для духу, мовчання для душі. Коли я ходила тими руїнами, дивилася на жахіття, що коїлися там, я запитувала: «Боже, до чого Ти мене готуєш?» Мої молитви були короткими, і часто вони складалися просто з уривчастих фраз.
З Божою допомогою ми відвідали чотири села. Місцева влада допомогла нам в організації праці й надала необхідну інформацію. Спочатку ми проповідували Євангеліє, а потім почали роздавати допомогу.
Дорогою у м. Таклобан ми роздавали все, що залишилося. Роздали весь рис і гігієнічні пакети. Хто був на мотоциклах, під’їжджав настільки близько, наскільки міг, аби схопити рис. Ми не могли робити зупинки з метою безпеки. Але їхали дуже повільно, так що кожен міг наздогнати і взяти рис. Усі були дуже голодні. На це важко дивитися.
Приїхавши в Таклобан, руйнувань було ще більше, тому що в місті набагато масштабніші будинки. Усе вмерло, усе місто: школи, лікарні, державні офіси, банки, міліція, пожежна, університети, торгові центри. Усе зруйноване й спустошене. Пригадую, як колись вивчала трагедію Чорнобиля. Зовнішня картина дуже схожа, однак звідсіля ніхто нікуди не виїхав – усі продовжують жити у своїх занедбаних будинках і квартирах, у постійних пошуках хліба і води. Постійні дощі й сильні вітри вкрай заважають людям хоч якось відбудувати житло.
У Таклобані нас зустрів чоловік на ім’я Мітч, який розкопував мертві тіла з-під деревини і руїн і поміщав їх у спеціальні мішки, а потім виносив і клав їх на тротуарі головної вулиці. Ми пішли з ним. Перше тіло, яке знайшли, було тіло дитини, якій на вигляд близько півтора року. Поки ми йшли до неї, я встигла провалитися в якусь діру, але від страху вже через п’ять секунд була нагорі.
Потім я згубила свій фотоапарат, але це влучне місце для втрат, тому що коли дивишся на те, що втратили інші, коли бачиш ціну їхніх втрат, то про фотоапарат навіть і не варто згадувати. Я можу придбати інший фотоапарат, а от їхні втрати безповоротні. Хотілося б ще більше принести свого «барахла» й поховати його тут.
Мітч розповідав, що коли він знайшов мертву вагітну жінку, йому довелося годину її звільняти з уламків. Це важко – тіла викручені й засипані, і оскільки вже минув тиждень, вони мали трупний запах. Тіла спотворені й упізнанню не підлягають. Більшість загиблих – це жінки й діти. Поки ми займалися знайденим тілом жінки, молодий хлопці прийшли і сказали, що знайшли ще п’ятьох. А для Мітча це щодня… Місця, де ми пройшлися, уже були очищені від тіл раніше, але коли місцеві мешканці йдуть і збирають уцілілі дошки, вони під ними знаходять тіла людей. І лишень одному Богу відомо, скільки ще дітей і жінок лежать під цими руїнами, і Мітч їх витягає, робить те, що повинна робити армія.
Зовсім скоро затихнуть новини про Таклобан, припиниться надходження допомоги й ці люди залишаться сам на сам зі своїми потребами, зі своєю втратою і горем. Для їхнього повного відновлення необхідні роки, а певні рани так і ніколи не перестануть боліти.
Моя команда буде й далі допомагати будувати будинки, роздавати пайки. Нашою головною метою є організувати там церкву. Ми будемо постійно служити тільки в одному селі, щоб зосередиться на одному місці й на одних людях. Але в нас є гостра молитовна потреба – кількість пайків та іншої допомоги не вистачає на кількість нужденних.
А всім, хто за нас молиться, і хто підтримує матеріально, я надсилаю від імені всіх людей філіппіно «саламат каає / величезне спасибі»!
Олександра Чигирьова, місіонерка з м. Рівне