Діяльність євангельських християн на західноукраїнських землях у міжвоєнному двадцятилітті
Євангельські християни-баптисти є однією з найбільших пізньопротестантських спільнот у сучасній Україні. На початкових етапах свого історичного розвитку євангельські християни і баптисти діяли у складі окремих релігійних об’єднань.
Євангельські християни з’явилася в другій пол. ХІХ ст. у Петербурзі і поширили свій вплив також на українські етнічні землі. Найактивнішими лідерами цієї протестантської течії були полковник В. О. Пашков, барон М. М. Корф, граф О. П. Бобринський, графиня Є. І. Черткова, княгині Н. Ф. Лівен і В. Ф. Гагаріна, а також І. С. Проханов. Завдяки місіонерській діяльності євангельських християн Одеси у 1909 р. утворилася перша громада на Волині (м. Ковель). Уже 1910 р. вона налагодила стосунки з євангельськими християнами Петербурга і стала членом Всеросійського союзу євангельських християн. Міграція населення під час і після Першої світової війни сприяла активному поширенню ідей євангельських християн та швидкому збільшенню чисельності громад. На західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, євангельські християни набули найбільшого поширення на території Волині й Полісся (96 %) і майже не були представлені у Галичині.
Утвердження спільноти євангельських християн на цих територіях відбувалося шляхом духовно-організаційної діяльності Л. Шендеровського, М. Ничипорука, О. Ничипорука, Ф. Венцкевича, які свого часу мали тісні контакти з євангельськими християнами царської Росії, пройшовши світоглядне та місіонерсько-практичне становлення під впливом І. С. Проханова.
Першим організаційним утворенням став Союз євангельських християн на Волині, заснований у 1921 році Макарієм та Олексієм Ничипоруками. Відомо, що на цій території існувало на той час 19 громад євангельських християн. Наголосимо, що громади євангельських християн існували лише на східних та центральних територіях.
Наступним кроком в організаційному становленні євангельського християнства стала спільна діяльність громад євангельських християн центральних і східних воєводств Польщі з громадами баптистів у Об’єднанні слов’янських громад євангельських християн і баптистів. Із 1925 р. таке об’єднання мало назву Союз слов’янських громад євангельських християн і баптистів у Польщі. Об’єднавчий з’їзд відбувся у Бресті 7-10 червня 1923 р. за участю 84 делегатів від 40 громад євангельських християн і баптистів. На з’їзді було розглянуто можливі розбіжності у віровизнанні і культі та обговорено способи їх врегулювання. Однак діяльність двох конфесій у спільному об’єднанні не була тривалою. Вже у 1924 р. у середовищі українських баптистів Галичини виникли тенденції до відокремлення, а у 1927 році відбувся офіційний вихід баптистських громад із складу Союзу і утворення ними власного об’єднання. Цей етап діяльності євангельських християн був важливим, бо саме впродовж 1923-1927 р. відбувався процес реєстрації Статуту Союзу слов’янських громад євангельських християн і баптистів у Польщі.
Незважаючи на організаційні зміни, які відбулися у 1927-1928 рр., об’єднання продовжувало діяти до 1930 р. під назвою Союз слов’янських громад євангельських християн і баптистів у Польщі. Рішенням з’їзду, який відбувся у травні-червні того року складову власної назви «і баптистів» було упущено з назви об’єднання і, відповідно, зі статуту.
У кінці 20-х – 30-х років ХХ ст. Союз слов’янських громад євангельських християн був представлений сімома територіальними відділами, чотири з яких охоплювали українські землі: три територіальні відділи діяли на Волині (рівненський, луцький, ковельський), один – у Галичині (малопольський).
Союз слов’янських громад євангельських християн у Польщі активно розвивася у місіонерській, благочинній, молодіжній, музично-хоровій, освітній та видавничій сферах життєдіяльності.
Задля активізації місіонерської діяльності Союз слов’янських громад євангельських християн у Польщі співпрацював із закордонними місіями та польським Товариством взаємної допомоги євангельських християн, які надавали фінансову підтримку благовісникам, забезпечували духовною літературою та сприяли підвищенню рівня духовної освіти. З метою налагодження місіонерської співдіяльності євангельські християни вступили до Міжконфесійного протестантського комітету, у складі якого перебували ще вісім протестантських церков.
За сприяння керівників союзу та місцевих пресвітерів при громадах створювалися молодіжні гуртки. Станом на 1939 р. їх нараховувалося 71. У 1935 р. лідери молодіжного руху уклали Статут християнської молоді в Польщі, відповідно до якого молодіжні гуртки при громадах мали розвиватися в таких напрямах: 1) духовно-літературний, 2) освітньо-виховний, 3) хоровий, 4) музичний, 5) опікунський, 6) ручної роботи, 7) господарчий, 8) рільничий. Особливим видом молодіжного зібрання були злети. Вони відбулися у м. Рівному, м. Луцьку та с. Малеві Волинського воєводства, хоча мали загальнопольське значення.
Благодійність євангельських християн реалізовувалася переважно за допомогою жіночої частини громад. При союзі існував спеціальний відділ, який об’єднував жіночі гуртки при найчисельніших і найкраще організованих громадах.
Особливим напрямом жіночої благодійної роботи були освітні програми при протестантських семінаріях, де навчали дияконис. Такими навчальними закладами були дияконати у Венцборку та Сколімові. Союз слов’янських громад євангельських християн у Польщі опікувався сиротинцем у м. Ковелі.
З 1928 р. при союзі почав діяльність відділ регентів, який організовував регентські курси на базі громад у різних регіонах, видавав підручники з теорії музики та пісенники для загального та хорового співу, сприяв організації хорів та оркестрів. До відділу належало близько 100 регентів, серед яких були й композитори Б. Ставинський та А. Казимирський.
Формами духовного впливу на євангельських християн були проповіді під час богослужінь, духовні з’їзди, які відвідували відомі протестантські діячі, та меншою мірою – читання духовної літератури та релігійної періодики. Перед євангельськими християнами стояло дві нагальні освітні проблеми: подолання малограмотності у середовищі громад та запровадження духовного навчання. Ці освітні завдання взяли на себе недільні школи, в яких поряд із вивченням Біблії, учні оволодівали основами елементарної грамотності. Окрім того, грамоти та основ християнської етики навчали усіх бажаючих також у молодіжних гуртках.
Духовна освіта євангельських християн забезпечувалася в недільних школах, біблійних та регентських курсах, у біблійних школах, семінаріях та дияконатах. Союз слов’янських громад євангельських християн у Польщі лише у 1937 р. організував власну Біблійну школу. До того він користувався послугами навчальних закладів у Лодзі, Венцборку, Сколімові, Радості, що належали іншим протестантським спільнотам.
Освітньо-виховні та місіонерські завдання євангельські християни прагнули здійснювати за допомогою видання та розповсюдження релігійної періодики. Союз видавав журнали «Вільний християнин» польською мовою, «Євангельський християнин» польською, а з 1938 р. і українською мовами. Хоча польськомовний варіант видання не був популярним серед українського населення, все ж керівництво союзу наполягало на виданні журналу саме державною мовою. Редактор Л. Шендеровський свою позицію пояснював тим, що «Євангельський християнин» покликаний висвітлювати духовну і доброчинну діяльність церкви, інформувати членів про важливі події, що відбуваються у внутрішньому житті союзу, а також репрезентувати Союз слов’янських громад євангельських християн в Польщі перед державною владою. Союз користувався послугами відомого протестантського видавництва «Компас», яке діяло у м. Лодзь.
Паралельно до утвердження внутрішньоцерковного життя відбувалися процеси юридично-правового визнання євангельських християн у державі. На теренах Волинського і Поліського воєводств євангельські християни легалізовували свої громади на підставі Вищого Іменного Указу Російської імперії від 17 жовтня 1906 р. У Львівському і Тернопільському воєводствах (території колишньої Австро-Угорської імперії) вони могли здійснювати богослужіння виключно з дозволу офіційної влади, в той же час не мали права реєструвати громади, будувати молитовні будинки, проводити публічні зібрання. Упереджене ставлення до євангельських християн з боку державних чиновників різних рівнів ускладнювало процес легалізації та діяльності громад.
Окрім реєстрації громад, необхідно було досягнути повного юридично-правового визнання церкви шляхом врегулювання державно-церковних відносин законодавчим шляхом. З цією метою Об’єднання слов’янських громад євангельських християн і баптистів у Польщі 25 червня 1923 р. подало до Міністерства внутрішніх справ текст статуту. Процес його розгляду тривав аж чотири роки. І тільки 21 лютого 1927 р. документ було затверджено у Міністерстві релігійних визнань та народної освіти року.
Відносини євангельських християн і держави торкалися також проблемних питань ведення книг громадянських станів, навчання дітей євангельських християн Закону Божого у школах, участь у виборах і ставлення до влади, а також служба в армії.
Усталена система ведення записів громадянських станів представниками традиційних церков ускладнювала правове існування осіб, які вийшли з їх складу. Відповідно до Вищого Іменного Указу від 17 жовтня 1906 р. записи до метричних книг євангельські християни мали здійснювати у магістратах та гмінних управах. Проте питання ведення книг громадянських станів представники влади на місцях трактували на власний розсуд і часто робили записи лише для членів зареєстрованих громад, виключно за наявності у них довідок про зміну віросповідання. У результаті цього частина євангельських християн опинялася у складних ситуаціях (шлюби не реєстрували, не здійснювали записів про народження дітей або записували дітей як незаконнонароджених). Наявність записів про народження у книгах громадянських станів, та довідки про зміну батьками віросповідання впливала на можливість навчання дітей євангельських християн у загальноосвітніх школах. Міністерство релігійних визнань та народної освіти вимагало від батьків, діти яких вступали до школи, подати витяги з метричних книг, де вказувався вік дітей, а також віросповідання, у якому вони були народжені. Оскільки гмінні чи міські управи часто не здійснювали записів у книгах громадянських станів для євангельських християн або останні самі не бажали записувати своїх дітей як незаконнонароджених, то таких метричних посвідчень євангельські християни надавати не могли.
Євангельські християни виступали за невтручання з боку держави у внутрішні питання церкви. У той же час вони визнавали, що в питаннях суспільного життя церква повинна підпорядковуватися державним законам, якщо вони не суперечать сумлінню євангельських християн.
Євангельські християни визнавали військову службу як державну повинність, однак питання використання зброї залишали на вибір кожного члена церкви. Два моменти, що стосувалися служби в армії, суперечили сумлінню євангельських християн: використання зброї та присяга. Для вирішення першої проблеми необхідно було змінити вид служби. У розпорядженні Міністерства військових справ від 1928 р., яке стосувалося лише євангельських християн і баптистів, зазначалося, що служити у санітарних і адміністративних батальйонах можуть лише ті протестанти, які стали членами церкви не менше 20 місяців до дня призову і засвідчили це довідкою від керівника зареєстрованої у воєводстві громади. Євангельські християни не виголошували присяги на вірність державі, а складали її лише у формі слова «так».
Таким чином, відносно сприятливі умови для розвитку євангельських християн у міжвоєнній Польщі та запозичення ними випрацюваних раніше моделей церковної структури й віровчення сприяли тому, що євангельські християни на західноукраїнських землях утвердили свої позиції у державі і розвинули різноманітні напрями діяльності.
Ліна Бородинська, кандидат історичних наук, доцент, м. Рівне
Підписи до фото:
010-2 – Регентські курси у с. Воротневі Волинського воєводства, 1933 р.
Сидить у центрі Артем Казимирський.
005 – Хрещення у м. Рівному звершує Макарій Ничипорук, початок 1920-х років.
41 – Х з’їзд Союзу слов’янських громад євангельських християн Польщі, що
відбувся 1937 р. у Варшаві.
42 – З’їзд Союзу слов’янських громад євангельських християн у Польщі, що
відбувся 1930 р. у Рівному. У центрі стоїть І.С.Проханов.
52 – Печатка Союзу слов’янських громад євангельських християн у Польщі.